На Тисмениччині померла прикарпатка, котра пройшла війну на Сході

Сьогодні Березівка прощається з своєю односельчанкою, єдиною жінкою-військовою Тисменицького району, яка побувала на цій війні, учасником бойових дій – Гураль Тетяною Іванівною. Пішла на війну слід за чоловіком Мирославом Гуралем. Жінкам взагалі тяжко переносити жахіття і все болото війни, і особливо при цьому залишатися жінкою і матір’ю. Захворювання, отримане там (виразка шлунку з крововиливом) – далося взнаки тепер – лікарня, реанімація, смерть. Смерть оминула її там, але наздогнала тепер…
Незадовго до смерті, повернувшись звідти, вона давала інтерв’ю нашому часопису “Вісник Березівчан, яке увійшло до ще не виданої книги “Спогад солдата. Яка вона та війна?…” де розповіла про себе. Тому сьогодні мені не потрібно щось писати самому, хай про неї говорить її розповідь, сповідь солдата. І хай Господь прийме її душу на небесах…
“Село Березівка– невеличке село на Прикарпатті поряд з Івано-Франківськом. Але, не зважаючи на те, що його чисельність 1359 жителів, з початку військової агресії Росії спромоглося дати фронту 30 бійців. Хлопці з різних родин, різного віку і з різною долею. Однак вони, залишивши свої сім’ї вдома, одягнувши військові однострої пішли в окопи, назустріч кулям… Хтось уже повернувся додому, хтось продовжує перебувати на війні. Сьогодні ми продовжуємо публікацію уривків з цієї книги…
Я, Гураль (Петрашко) Тетяна Іванівна, народилася 02 травня 1977 року в с. Березівка Тисменицького району Івано-Франківської області. Тут же пройшло моє дитинство, тут же в 1992 році я закінчила Березівську, тоді ще восьмирічну школу. Після закінчення школи навчалася в Надвірнянському коледжі, де в 1995 році здобула спеціальність бухгалтера. Далі робота по спеціальності в Івано-Франківському аеропорту, згодом в Березівській сільській раді. Коли в державі стало дуже скрутно, навіть їздила на заробітки в Сибір. В 1996 році вийшла заміж. Чоловік – Гураль Мирослав Миколайович, також учасник бойових дій. Через рік в нас народилося двоє доньок-близнючок: Таня і Яна. Зараз вони вже дорослі, обидві студентки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Розумниці мої. Опікуються і пластунами і в університетському КВНі. Як вони все встигають – навіть не уявляю. Останнім часом працювала в продавцем у приватників. Власники були волонтерами. І я часто їздила з ними на Схід. Вони мене підштовхнули до цього. Кажуть: «Таня, ти вже й так багато чого бачила. Чому б тобі не їздити просто, а підписати контракт і служити в ЗСУ. А це був 2015 рік. Спочатку проходила підготовку в 128 бригаді у Виноградові на Полтавщині по спеціальності радіо телефоніст. Нас навчали сучасним мобільним засобам зв’язку і все, що з ним пов’язано. Крім того проходили навчання з первинної медичної допомоги. Там ми пробули 3 місяці. А опісля направили в 44 бригаду в роту охорони. Через деякий час перевели до Бережанського військомату Тернопільської області. Звідти направили у відрядження знову до 128 бригади. Там колектив дуже гарний, командування ставилося до мене добре, і як до жінки, і як до спеціаліста, тому попросилася там залишитися на службі.
Як потрапила в зону АТО? Як всі, спочатку підготовка на Рівненському полігоні, а потім уже безпосередньо в Єжовку Донецької області у складі артилерійського батальйону. Це такий невеличкий хутір. Коли ми туди прибули там зоставалося жити лише 15 місцевих. Багато будинків були покинуті. Ми їх самі вже облаштовували, але добре, що жили вже не в палатках, бо надворі було досить холодно. Топили в грубках. Дрова в лісопосадках різали самі хлопці, а вже тут на місці рубали. Хлопці їздили в ліс «Уралами», кожна батарея мала свою бензопилу. То що кажуть, що нам дрова поставляли – цілковита брехня. Не було такого ні разу.
А як з харчуванням? З харчуванням? Ну як, армія є армія. Але таких проблем, як було в 2014 році – у нас вже не було. Але допомога від волонтерів значно зменшилась. Хоча кажуть, возять закрутки там ще щось. Ну маємо макарони, той маємо. Маємо тушонку, той добре. Дуже зараз покращилося з сухпайками. Особливо в вакуумній упаковці. Вже не холодні, розігріваються прекрасно.
Скільки часу ти пробула в зоні АТО? 7 місяців. Весь цей час необхідно було самим себе якось утримувати в чистоті. Прали форму самі, порошок на це купували. Хлопці зробили самі баню. Влітку вода нагрівалася бачку на сонці, а взимку баню робили в палатці. Так що старалися при всяких умовах триматися в чистоті, хоч це на війні звучить дуже умовно.
Що тобі найбільше там запам’яталося? Черешні. Ми їхали туди 6 діб. А це був червень. Приїхали голодні, а там сади красиві, в них 4-5 видів черешень. І поки налагодили кухню і харчування, поки нас поставили на утримання, то ми всі були на черешнях. То ці черешні запам’яталися надовго.
Таня, ти єдина жінка з нашого села і цілого району, яка пішла служити і була на війні. З тобою в бригаді були ще інші жінки? На було четверо: фельдшерка, повар, я і ще одна радіо-телеграфістка. Всі з різних куточків України: з Хмельницького, Ужгорода, Вінниці, і я з Івано-Франківщини. Що їх привело на війну? Фельдшер – військова, старший прапорщик і уже старша жінка. Моя напарниця – єдина в сім’ї і має уже старших батьків. Поїхала на сесію, а з сесії – в АТО.
З місцевим населенням як? Є різні люди. До нас, військових, досить там погано ставилися. Казали, чого ми сюди приїхали, на їхню землю воювати? До аптеки бува як треба, можна не достукатися. Питаєш, що краще взяти, відповідь одна: «Хотите берите, не хотите – не берите». І все. Я не знаю, як пояснити, але відношення до військових, ну зовсім інакше. Це треба відчути. Кажуть, що ми займаємось мародерством – позабирали холодильники, телевізори в них. Але це брехня. В нас у батареї такого жодного випадку не було. Їх російські канали зомбують добре. От я коли зайшла до одного з місцевих, у нього був включений телевізор, і я, знаючи все як є на самім ділі, подивившись телевізор мимоволі почала вірити в те, що вони, росіяни, розказують по телевізору. Ось ми, артилерійські установки несли чергування і спостереження, але при цьому не стріляли. А вони на другий день передають, що ми їх обстріляли. Ось так. Як колись був Кашпіровський, так і зараз, і ти стоїш і думаєш, а може то дійсно таке було…
І як ти думаєш, скільки буде тривати ця війна? Комусь ця потрібна, ця війна, але не людям. Поки не відмиють гроші. Ось яскравий приклад, пішли ми попити кави в кафе, просто кави, бо там всюди камери відео спостереження і військовим горілки не продають. І підходять хлопці до нас. У військовій формі, але без розпізнавальних знаків зверху на куртках. Привіталися з нами. Уявляєте, вони такі самі люди, оці, що в нас стріляють. Вони також не хочуть воювати. І це не місцеві були, а солдати регулярної російської армії, приїхали з Поволжя. Попили каву, порозмовляли нормально, розійшлися, а вночі по нас з реактивних установок «бабах». Ось така любов – добросусідська… Зараз у місячній відпустці. Маємо підготувати техніку і відпочити хоч трохи. Бо хлопці дуже втомлені. Втомлені не так фізично, як психологічно. Місяцями сидіти в окопах, повірте – це тяжко. Стріляють чи не стріляють, в окопах сидиш, в грязюці – це звикаєш. Це все можна витерпіти. А ось везти хлопців додому – це найтяжче. Там мама плаче, тато плаче, діти плачуть. Тяжко. Одні нічого не кажуть, а інші питають: « А чого вас не вбили?». Мені так прийшлося везти так хлопців чотири рази, звичайно не одній, але відчуття гнітюче…
Ось дивіться, минуло чотири роки від подій на Майдані, і початку війни. З цими смертями для нас «Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Війна добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, побратимами стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя. Війна ж розставила все на свої місця… Вона завжди розставляє все по своїх місцях і дає відповідь на просте питання: «Хто є хто!». Особливо те, «Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну.
Вони вже виступають в Раді й іменують загиблих хлопців «жертвами», наче самі не доклали рук до того, щоби ці люди загинули. Вони ще потім повчатимуть нас усіх, як потрібно правильно шанувати героїв. Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших героїв, вберегти її від привласнення нечесними політиками, котрі неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їх смертей. Ми маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів. Допомагати їм не раз в рік, як у нас згадують, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
Ці хлопці – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану хлопцям. Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях. Слава Україні! Героям Слава!…