Несподівані переваги сором’язливості
Агата Крісті, Чарльз Дарвін, Кіра Найтлі – світ знає чимало знаменитостей, які потерпали від хворобливої сором’язливості. Можливо, ми просто не усвідомлюємо переваги, які має це незручне почуття, про це повідомляє Голос.if.ua.
У хвилини жахливої невпевненості в собі згадайте Агату Крісті. За два роки з 1956 до 1958-го її п’єсу “Мишоловка” зіграли на сценах лондонських театрів 2 239 разів.
Вона стала найуспішнішою в історії театральною виставою, і, щоб відзначити цей успіх, режисер-постановник п’єси влаштував вечірку в готелі Savoy на честь авторки “Мишоловки”.
Агата Крісті одягла свою найкращу сукню із зеленого шифону та білі рукавички до ліктя. Вона пройшла через фойє готелю до зали, де проходила вечірка, але швейцар не впізнав її і не дозволив увійти всередину. Не вимовивши ані слова, 67-річна письменниця розвернулася і пішла, просидівши весь вечір у вітальні на самоті.
Попри шалений успіх її книжок, письменниця так і не змогла подолати “жахливу, непереборну сором’язливість”.
“Мене не покидає відчуття, що я лише вдаю із себе письменницю”, – писала Крісті пізніше.
Як може така успішна людина бути настільки невпевненою в собі? Цьому питанню присвячена нова книжка історика і культуролога Джо Морана “Сором’язлива мімоза” (Shrinking Violets), в якій він досліджує сором’язливість у політиці, літературі та психології.
Тим, кому сором’язливість не притаманна, вона не здається такою важливою проблемою, але, як зазначає Моран, почуття невпевненості в собі часто стає питанням життя і смерті.
Американський лікар Генрі Геймліх (ім’ям якого назвали спосіб врятування від задушення) описував історії, коли “людина, похлинувшись, соромилась зізнатися в тому, що сталося, і виходила з-за столу в сусідню кімнату. Але там вона втрачала свідомість і, якщо не отримувала допомоги, могла померти або залишитись із серйозними пошкодженнями головного мозку”.
Зацікавившись цим питанням, я домовився про розмову з доктором Мораном і дізнався, що надихнуло його на вивчення цієї теми і які висновки дозволяє зробити його масштабне дослідження.
Джо Моран розповів, що розуміє, яких тортур зазнає сором’язлива людина, оскільки з дитинства був дуже невпевненим у собі. На місці Агати Крісті в готелі, він, вочевидь, учинив би так само.
У “Сором’язливій мімозі” він описує думки і почуття, в яких багато людей не за що не зізнались би. Дивна, суперечлива природа сором’язливості, а особливо той парадоксальний факт, що ми соромимося цього почуття, здаються Морану глибокою темою для дослідження.
Сором’язлива людина не обов’язково почуватиметься ніяково завжди. Все залежить від ситуації. Моран розповідає, що може почуватися цілком комфортно, коли читає лекцію сотні студентів, але ніяковіти, коли має відповідати на запитання після неї.
Йому зручніше в ситуаціях, коли етикет чітко визначає, що треба говорити і як треба поводитись, ніж у неформальному спілкуванні, приміром, у пабі. Коли ви опиняєтесь у великій компанії, ви ніколи не знаєте, до якої розмови приєднатись, і якось завжди залишаєтесь на самоті.
На роботі справжнім пеклом стає “спільний простір” офісу, наприклад, кімната для ксерокопіювання або коридор. “Ви ніколи не знаєте, що треба робити і казати колегам”.
Моран розповідає про одного британського аристократа, герцога Портлендського, який був настільки сором’язливим, що побудував 15-кілометровий лабіринт тунелів під своїм маєтком, щоб уникати зустрічі із слугами.
Втім, далеко не всі сором’язливі люди – інтроверти. Як зазначає авторка книги “Тишко” (Quiet) Сьюзен Кейн, це – дві великі різниці.
Інтровертам потрібно проводити певний час наодинці, хоча вони не обов’язково переймаються тим, що про них думають інші. Як приклад Кейн згадує Білла Гейтса. Тоді як сором’язлива людина може прагнути спілкування, але нервуватись і турбуватися через те, як її сприймають інші. І отже, цілком можливо бути сором’язливим екстравертом, водночас жадаючи уваги і боячись її.
Моран зображує весь спектр можливих типажів. Він розповідає, приміром, про британського актора Дірка Богарда, який навчився приховувати свої почуття ще у школі, коли його дражнили однокласники, і порівнював себе із раком відлюдником, який ховається в свій панцир.
Він сподівався подолати свою сором’язливість у зрілому віці, але вона виявилася “хронічною хворобою”, яка “паралізувала його щоразу, коли він входив у переповнену залу, театр, ресторан або бар”.
Він грав у найпрестижніших театрах світу в лондонському Вест-Енді, але відчував холодний жах перед кожною виставою. “Подібне люди переживають перед смертю або стратою”, – зізнавався він. Його слова не були безпідставними: актор брав участь у висадці в Нормандії і жорстоких боях після неї.
Від надзвичайної сором’язливості потерпав й Чарльз Дарвін, який вважав, що не має необхідної “соціальної витонченості” і не вміє виступати перед публікою. Акторка Кіра Найтлі зізнається, що на світських раутах від ніяковості втрачає дар мовлення.
З-поміж інших невпевнених у собі знаменитостей – письменник і нейрохірург Олівер Сакс, президент Франції Шарль де Голль, вокаліст гурту The Smiths Стівен Морріссі і символ Парижу 60-х – акторка і модель Франсуаза Арді.
Отже, сором’язливість, як видається, не перешкоджає успіху. Але чи може вона також сприяти йому? Біологи-еволюціоністи вважають, що витоками сором’язливості є боротьба за виживання. У недавньому дослідженні вчені визначили діапазон особистостей деяких видів тварин від сором’язливих до відчайдушних і з’ясували, що скромна поведінка має певні переваги.
Якщо хоробрі тварини мають більше шансів знайти партнера і здобути їжу, то їх боязкі співбрати, які ведуть більш прихований спосіб життя, зазвичай уникають нападів інших тварин. І те й інше є успішною стратегією виживання.
Коли доісторичні люди почали гуртуватись у первісні громади, увага до того, що інші члени громади думають про тебе, стала дуже корисною навичкою, навіть якщо вона спричинила такі неприємні почуття, як ніяковість та сором’язливість.
“Ми самі подумки створюємо це порочне коло – ми вважаємо себе сором’язливими, соромимось цього і ніяковіємо від нашої ніяковості”, – додає вчений.
Моран також вважає, що джерелом нашої невпевненості в собі є мова – доволі неточний інструмент спілкування. “Мова не дає нам можливості повністю висловити свої почуття”, – каже дослідник. Він називає людину “самотньою свідомістю”, яка ніколи не може до кінця зрозуміти іншу людину. “Я думаю, що це вірно для всіх, але, можливо, сором’язливі люди гостріше відчувають недосконалість мови”.
Наслідком цього може бути так званий “ефект сходів” – схильність обмірковувати більш дотепну відповідь, після того, як ми вийшли з кімнати. Це неприємний стан, але в ньому є й дещо позитивне.
“Багато творів літератури та мистецтва, які я згадую в своїй книзі, народились частково завдяки усвідомленню того, що вимовлене слово або спілкування віч-на-віч були невдалими”, – вважає Моран. Мистецтво допомагає виразити те, що не вдалося висловити в мовленні.
Дослідження доктора Морана також присвячено тому, яких форм набуває сором’язливість у різних культурах. Опитування, проведене психологами Стенфордського університету, показало, що деякі національності, приміром, японці, британці або скандинави, дійсно є більш сором’язливими, ніж інші, як-от американці.
Важко сказати, чи відбиває це справжні відмінності в почуттях, адже сприйняття сором’язливості в різних культурах може бути різним. Наприклад, у фінів стриманість у спілкуванні має цілком позитивне забарвлення, про що свідчать такі прислів’я, як “одне слово може принести багато неприємностей”, “стислість – ознака гарного псалма” або “собака, який гавкає, зайця не впіймає”.
“Фіни мають інші правила етикету, які треба мати на увазі, коли ви спілкуєтесь з ними, – пояснює Моран. – Мовчання в розмові тут дуже цінують”.
В інших країнах до сором’язливості ставляться геть інакше. В США, наприклад, її відносять до психічних розладів. Цей факт турбує деяких фахівців, які вважають неправильним “лікувати” та “виправляти” все, що хоч трохи відрізняється від норми.
“Біблія” психіатрів – Довідник психічних розладів Американської асоціації психіатрів (DSM-IV) – містить такі випадки, як “синдром сором’язливого сечового міхура” (коли людина нездатна помочитися в громадському туалеті). Лікування варіюється від розмовної терапії та тренування соціальних навичок до заспокійливих препаратів.
“Я далекий від того, щоб ідеалізувати свою сором’язливість, – коментує Моран. – Соціальна тривожність може бути доволі виснажливою і заважити повноцінному життю. Але мені важко зрозуміти цю тенденцію, коли хворобою починають вважати цілком нормальні людські почуття”.
Моран має підстави так казати. Колись він замислився над покупкою медичного препарату “Сероксат”, який начебто позбавляє від соціальної тривожності. Але, як він і підозрював, його сором’язливість не піддавалася лікуванню. Це було все одно, що “кричати дощу зупинитися” або “лікуватись від життя”, зазначає чоловік.
Тепер, дописавши свою книгу, він дійшов висновку, що сором’язливість набагато більш поширене явищем, ніж він вважав раніше. Багато людей – і часто ті, від кого він цього найменше очікував – зізнавались, що почуваються незручно в суспільстві або постійно ніяковіють.
“Часто коли ми соромимось, нам здається, що тільки ми маємо труднощі в спілкуванні. Але це – велика помилка. Сором’язливість притаманна багатьом людям”, – додає Моран. Можливо, ми є свідками того, як народжується рух за права сором’язливих, який очолить Джо Моран – стриманий і сором’язливий лідер.