“Вже час і наяву повчитися”, – франківська освітянка Леся Павлюк з ТОП-50 найпрогресивніших учителів України

Навесні навчання у школах стало нетиповим – як для вчителів, так й для учнів. Всі спілкувалися через екрани своїх гаджетів. Причиною цього стало поширення в Україні інфекції COVID-19, про це інформує Голос.if.ua з посиланням на “Галка”.

До осені вчителі, учні і їх батьки з нетерпінням та водночас пересторогою чекали початку навчального року, але канікули продовжили ще на два тижні – Івано-Франківськ потрапив в червону зону карантину. Чи скучили вчителі за дітьми? Як організовували дистанційне навчання? Що очікують від цього незвичного навчального року?

“Галка” розпитала Лесю Павлюк – учительку початкових класів ліцею №7 Івано-Франківської міської ради, тренерку НУШ, переможницю обласного туру Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2019» у номінації «Вчитель інклюзивного класу», півфіналістку національної премії Global Teacher Prize Ukraine 2020. Також вчителька веде особистий блог, де розповідає про свою роботу та комунікує з учнями.

– Спершу розкажіть, як Ви обрали професію вчителя?

– Те, що буду вчителькою початкових класів, знала ще з дитинства. І не тільки я про це знала, бачили усі оточуючі. Я страшенно любила дітей, а діти любили мене, обожнювала вчитися і допомагати в навчанні іншим, а ще в мене часто виникали якісь чудернацькі ідеї, які я з неабияким завзяттям втілювала в життя. Чим же не вчителька? В мене є молодша сестра. У нас різниця у віці 6 з половиною років. Її підготовкою до школи зайнялась я. І мені це неабияк сподобалось. Зацікавити маленьку дитину до навчання, зрозуміло пояснити, підібрати потрібний матеріал для тренування, організувати сам процес – ось чого навчила мене моя сестра. Любила пояснювати молодшим сусідам математику, любила грати в школу. А ще в мене була чудова моя перша вчителька.

Під час літніх канікул, коли я закінчила 7 клас, вирішила організувати свято Івана Купала. Колись в селі щось таке проводилось. Я захотіла відновити традиції. Підготувала сценарій, розписала ролі і слова, склала сценку, склала танець (то була моя перша хореографічна постановка), записала музику до танцю (заграла на баяні і записала мелодію на диктофон), зібрала сусідських дітей, кожного вечора проводила репетиції. Облаштування сцени та місць для глядачів, запрошення гостей, декорації та реквізити… Свято вдалося на славу! На нього прийшли не тільки наші батьки, а й інші сусіди, люди з інших вулиць. Навіть були люди з сусіднього села! Як жаль, що тоді не було ніяких камер. Це свято зблизило нас, дітей. Репетиції завершились, а ми далі кожного вечора збиралися. Свято також здружило наших батьків. Я досі згадую це з посмішкою на обличчі, досі не розумію, як я наважилася таке зробити. Тому тут варіантів інших не було, я завжди бачила себе вчителькою.

– Розкажіть про свій перший урок.

– Свій перший урок з дітьми провела, коли вчилася в Коломийському педагогічному коледжі. Це був урок математики в 3 класі. В тому класі було багато хлопців, при чому дуже енергійних. Одногрупниці попереджали, що буде нелегко впоратися. Діти дуже швидко працювали і я зрозуміла, що не маю права дати їм жодної секунди нудьгувати. Бо в іншому випадку вони використають той час так, як захочуть самі. А ще мені вдалося їх зацікавити. Я побудувала урок, відштовхуючись від цікавого для дітей контексту.

– Який у Вас зараз стаж роботи?

– 8 років.

– Ви потрапили в ТОП-50 кращих вчителів України. Як вважаєте, що стало запорукою Вашого успіху?

– Премія підсумувала усі попередні досягнення. І тут я вдячна за підтримку, методичну допомогу і віру в мене дирекції школи, в якій працюю, методисту інформаційно-методичного центру, інспектору Департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради, Івано-Франківському обласному інститути післядипломної педагогічної освіти.

Одним із завдань премії є пошук агентів змін, новаторів, вчителів, які досягли високих результатів у роботі з дітьми. Рада, що потрапила до такої прогресивної спільноти педагогів. Премія додала впевненості, що рухаюсь у правильному напрямку.

– Ви зараз є класною керівницею? Скільки дітей навчаєте? Що Ви найбільше цінуєте в ваших учнях? За що їх любите?

– В травні 2020 я випустила 4 клас. Нашим випускним була піжамна вечірка в Zoom. У мене навчалось 30 учнів і одна дитина нашого класу через стан здоров’я вчилася на індивідуальній формі навчання (педагогічний патронаж).. Клас в мене дуже оригінальний, дуже цікаві та неординарні діти. З ними точно нудьгувати не доведеться. А ще вони дуже щирі, турботливі, ініціативні. Хоч діти уже перейшли в 5 клас, залишаються для мене моїми.

– У кожному класі є діти, які поводяться неприпустимо, заважають, відволікають клас. Як Ви дієте з ними?

– Пошуки причин такої поведінки. Інколи вона залежить від стану здоров’я дитини, проблем у сім’ї, негативного впливу оточуючих чи зовсім неочікуваних чинників. Якщо вдається вплинути на причину, легше справлятися з самою проблемою.

Допомагають робота з психологом, з батьками, позитивний вплив однокласників, введення правил поведінки. З кожним випадком тут індивідуально.

– Ви працювали/працюєте з інклюзивним класом, використовуєте мнемотехніку. Розкажіть про це детальніше. Знаємо, що маєте власний шкільний гурток з мнемотехніки.

– У мене був інклюзивний клас. Раніше саме слово “інклюзія” лякало вчителів. Побутувала думка: “якщо діти “особливі”, то вони мають навчатися у спеціальних навчальних закладах, бо несуть загрозу для інших дітей”. Я впевнена, що дітям з особливими освітніми потребами мого класу найкраще навчатися саме у звичайній школі на інклюзивній формі навчання. Розумію їхніх батьків, розумію, яке значення для цих дітей має соціалізація. Було непросто: поведінкові порушення, особливості у навчанні, сприйняття інакшості цих дітей іншими дітьми класу та батьками… Але я знала, що роблю добру справу, знала, заради чого стараюсь. Результатом спільних зусиль стало те, що діти з особливими освітніми потребами почувають себе повноцінними учасниками освітнього процесу, діти класу зрозуміли, що можуть бути інакші діти і цілком нормально їх сприймають, дружать з ними, при потребі допомагають.

Мнемотехніка – це технологія покращення засвоєння інформації шляхом утворення штучних асоціативних зв’язків за допомогою спеціальних методів та прийомів. Я проходила навчання в Геннадія Чепурного (Школа ейдотехніки), Юліани Савченко (Унікум), Андрія Сподіна (Inten), Ірини Остапової (Smartum). У школі проводжу гурток з мнемотехніки за програмою Геннадія Чепурного. А з учнями свого класу використовую прийоми мнемотехніки на уроках. Це допомагає без зазубрювання вчити вірші, писати перекази, запам’ятовувати склад числа, терміни, іншу теоретичну інформацію. Також ця технологія розвиває уяву, образне мислення, зв’язне мовлення. Окрім школи мнемотехнікою займаюсь в центрі інтелектуального розвитку Smartum. Особисто користуюсь багатьма методами та прийомами запам’ятовування.

– У більшості дітей цього року не було традиційного першого дзвоника. Скучили за учнями?

– У мене цього року 1 клас. Уявляєте, як першокласники вже хочуть до школи!? У них не було 1 вересня, вони ще не знайомились зі мною, іншими дітьми, не бачили класу. Вони так чекали дня, коли нарешті підуть до школи, а школу зачинили через карантин. Зрештою, і я вже не можу дочекатись цього дня.

Проводили тільки батьківські збори. Вони були з дотриманням всіх вимог, на вулиці, навіть стільці не виносили, аби всі стояли собі на безпечній відстані. Вони тривали недовго. Просили, аби дітей не брали, тому що тоді якраз був час перед “червоною зоною”.

– Якими були Ваші перші думки після того, як навесні оголосили дистанційне навчання?

– Це було дуже неочікувано. Ніхто не був до цього готовий. Але я, однозначно, знала, що не обмежусь лише відправлянням завдань у Viber. Терміново проходила вебінари про дистанційне навчання, вивчала нові платформи для роботи, згадала, що в мене є блог, який можна використати. В сучасному світі ми маємо вміти пристосовуватися до всякого.

– Опишіть навчання під час епідемії коронавірусу в кількох словах.

– На карантин ми пішли 12 березня, а з 16 березня в моєму класі розпочалось дистанційне навчання. Спочатку на своєму особистому блозі я розробила програму дистанційного навчання для свого класу. Склала все у формі таблички, яку можна кожного дня редагувати, додавати матеріали. Таким чином, діти з легкістю змогли переходити за посиланнями, працювати з підручниками та іншими джерелами інформації. Використовувала платформи Вчи.юа, Матіфік, онлайн-тестування «На урок», Сlasstіme, свої відеоуроки. Давала творчі завдання в Likee. Кожного дня виходила на відеозв’язок з учнями в Zoom. Провела один телеурок. Його використовували вчителі різних куточків України. Урок в YouTube набрав 13329 переглядів.

– Розкажіть, як проходили онлайн-уроки. Можливо знаєте, що про них говорили батьки чи діти?

– Коли я вперше зі своїми учнями вийшла на відеозв’язок, вони запитали: «Ви нас так любите, що не можете без нас?». Діти про такий формат проведення уроків раніше ніколи й не чули. Уявляєте, як вони здивувалися, коли я організувала відеоконференцію?

На День міста ми провели урок позакласного читання, де читали вірш Романа Бойчука «Івано-Франківськ найтеплішим є взимку». І в мене виникла ідея запросити поета до нас на урок в Zoom. Він радо погодився. Ми послухали вірш в оригінальному виконанні автора, прочитали, проаналізували, висловили свої припущення і почули думку поета, давали багато запитань Роману. Урок дуже сподобався дітям. Та і Роману Бойчуку також.

Ще хочу розказати вам про один кумедний випадок. 6 травня у нас мав бути урок читання і контрольна робота з природознавства. Ми, як завжди, домовились вийти на зв’язок в Zoom об 11:00. І тут та година, а я ніяке посилання на конференцію не відправляю. Діти мені в групі Viber нагадують. Я не відповідаю. Хтось помітив, що я онлайн була ще попередньої доби о 22:42. І тут посипалися версії: «Може, Леся Іванівна спить? Можливо, вона також хоче поспати?», «Можливо, самі зробимо контрольну? Моя сестра вміє робити», «Можливо, вона забула про нас? Або ще доробляє завдання?». Потім виявилось, що в мене вдома вибило електрику. Діти зрозуміли, що контрольна переноситься. А от читання не хотіли пропускати. Вони самі створили конференцію, з таблички прочитали тему уроку, знайшли усі потрібні матеріали і самі собі провели урок. Самі! І це для мене було найвищим показником моєї роботи.

– А які труднощі виникали?

– Різні технічні можливості дітей, перебої з електрикою та інтернетом. Для того, щоб дитина змогла вчитися дистанційно, їй достатньо будь-якого пристрою: комп’ютера з камерою та мікрофоном, ноутбука, планшета чи навіть телефона. Головне, щоб був доступ до Інтернету і можливість встановити Zoom.

Найбільше потребувала допомоги батьків спочатку, коли сформувався режим нашої роботи, коли їм треба було розібратися із сайтами та платформами, встановити потрібні програми на пристроях дітей. Також індивідуально зверталася до батьків, коли прослідковувала труднощі у роботі їхніх дітей. А ще дуже просила, щоб завдання виковували саме діти. Нехай не ідеально, але своїми зусиллями.

– Здається, що цей навчальний рік теж не буде легким. Які у Вас очікування?

– Зараз мені важливо запустити навчальний процес з першокласниками офлайн. Я розумію, що надалі вплинути на ситуацію не зможу, тому буду використовувати всі можливості для організації якісного навчання.

Всі вчителі вже хочуть працювати з дітьми офлайн. З 4 класом дистанційне навчання було хорошою альтернативою, але тимчасовою. Тобто, після двох з половиною місяців навчання онлайн вже час і наяву повчитися.

– Як школу готують/готували до старту цього навчального року? Вчителі забезпечені засобами захисту?

– Купила медичні маски, замовила захисний щиток собі за власні кошти. Поки особисто мені нічого не давали.

Можна побачити, що у школі розвісили плакати, які інформують дітей про правила поведінки під час навчання. Коридори та сходи розділені червоною смугою, аби всі тримали дистанцію. На поверхах створені місця для дезінфекції рук.

– На Вашу думку, складно учням буде дотримуватися правил – мати менше контактів між собою, користуватися масками та антисептиками?

– Так. Якщо дорослі забувають про дистанцію, як думаєте, діти будуть про неї завжди пам’ятати? Та і площа класу не дозволяє розсадити дітей на рекомендованій відстані. Будемо частіше мити руки з милом і дезінфікувати поверхні. Звичайно проведемо урок, аби все розповісти та пояснити.

– Що надихає Вас у роботі, а що навпаки, провокує втому і породжує небажання йти далі?

– Надихає віра в мої сили та підтримка оточуючих, любов і щирість дітей, довіра батьків. Втомлює паперова робота (не розумію, чому в сучасному світі її ще так багато залишилося), брак часу на відпочинок, негатив від оточуючих.

– Яка Ваша педагогічна мрія?

– Щоб кожен мій учень знайшов себе в житті – це глобальна мрія. А локальна, щоб у мене в класі був Інтернет, ноутбук та інтерактивна дошка. В моєму класі цього всього досі немає.

– І на завершення – припустимо, у Вас є можливість відкрити свою власну школу. Якою вона б була?

– Школа всебічного розвитку, школа досягнень (у кожного своїх), школа дружби, радості, любові. А ще школа, в якій майже вся документація ведеться в електронному форматі.

Розмовляла Тетяна ЗЕЛІНСЬКА
Фотограф Юрій ВАЛЬКО

Всі важливі Новини Івано-Франківська – Голос  тут.