Між “слугами” і “гетьманами”. Які ідеології сповідують українські партії

Не ми хапаємо ідею, а ідея схоплює і жене нас на арену, щоби ми, як невільники-гладіатори, билися за неї. Так буває з усяким істинним трибуном або апостолом.
Генріх Гейне

Цінність ідеї не має нічого спільного з щирістю її оповісника. 
Оскар Уайльд

Що не кажи, а “Слуга народу” — це ідеологічний феномен.

Про це інформує щоденна онлайн – газета Голос ІФ з посиланням на УП.

З одного боку, СН — традиційний для України електоральний проєкт, створений під лідера, і типовий приклад “всеосяжної” партії. Цим терміном ще в 1966 році німецький політолог Отто Кіркхаймер позначив різновид політичного об’єднання, що з’явився після Другої світової війни.

“Всеосяжна” партія не має чіткої ідеології, орієнтується на одномоментні суспільні настрої та прагне бути привабливою для всіх соціальних груп.

У цьому сенсі команда Володимира Зеленського стоїть в одному ряду з Християнсько-демократичним союзом Німеччини (у його нинішньому стані), який представляє Ангела Меркель, і партією Еммануеля Макрона “Вперед, Республіко!”.

З іншого боку, вже півтора року “слуги” млосно шукають власну ідеологію, намагаючись конкретизувати її в класичних поняттях і роз’яснити громадськості, чому вибір падає на той чи інший “ізм”.

Це вперше в історії незалежної України, коли панівна команда обтяжує себе таким пошуком. Лідерським проєктам і “всеосяжним партіям” не притаманна стурбованість своєю ідеологічною приналежністю.

У травні минулого року Зе-ідеолог Руслан Стефанчук анонсував, що “Слуга народу” буде спиратися на лібертаріанство. Під яким він розумів “ліберальну модель економіки з національними особливостями”.

Однак лібертаріанська концепція припала до смаку не всім “слугам”. У листопаді очільник партії Олександр Корнієнко заявив, що потрібно шукати компроміс між лібералізмом і соціалізмом.

Слідом керівник президентської фракції Давид Арахамія оголосив, що консенсус нібито знайдений: “соціал-лібералізм”.

На лютневому з’їзді “Слуги народу” Корнієнко запропонував однопартійцям “позбутися ідеологічних кайданів” і зупинитися на “активному українському центризмі”.

Ми ліберали, коли захищаємо власність і економічну свободу людини. Ми соціалісти, коли стоїть питання про захист і забезпечення пенсіонерів, ветеранів, усіх, кому це необхідно”, — перелічив Корнієнко.

При цьому він наголосив, що йдеться про “креативний” центризм, а не про те, “коли не знаєш, за що ти, то ти центрист”.

Проте у президентській команді кажуть, що внутрішньопартійна дискусія щодо ідеології триває.

До слова, за даними Vox Populi Agency, центристами вважають себе 25% українців, правими — 19%, лівими — 8%, а майже половина опитаних не можуть відповісти або взагалі не знають, про що мова.

Водночас за поглядами на роль держави в регулюванні економіки та особистих свобод, 73% опинилися в ліво-авторитарній частині політичного компасу.

Навіщо ж “Слузі народу”, проєкту, який будується навколо лідера та прагне охопити виборців з різними переконаннями, потрібна конкретна ідеологія, враховуючи, що більшість українців не розбірлива в політичних доктринах і взагалі байдужа до них?

Здається, відповідь на це питання ми знаходимо у поясненні Зе-нардепа Святослава Юраша.

“Українець має бачити, що суть нашої партії в тому, щоб ми як представники народу зійшлись до купи з президентом і нарешті вирішили ті одвічні проблеми, які турбують Україну всю її історію”, — зазначає “слуга”, деталізуючи, що таке “активний український центризм”.

Він підкреслює, що мета партії — “сходитись до купи й голосувати разом за важливі закони, попри різноманітність у поглядах”.

Отже, президентській партії потрібна ідеологія, вочевидь, не як теоретична опора в управлінні державою, а як один із інструментів корпоративної мобілізації навколо головнокомандувача.

Володимир Олександрович, напевно, вкрай болісно переносить ситуації, коли його фракція на очах у виборців не підтримує в необхідній кількості те, що він хоче.

Власне, одне із завдань ідеології й полягає в тому, щоби привчити певну групу людей схожим чином думати про якісь явища і під впливом цього розуміння здійснювати якісь вчинки.

Ідеологічні метання “Слуги народу” нагадують невротичний стан людини, яка не може зробити вибір, розриваючись між декількома альтернативами.

Боячись зробити ставку на щось одне і, отже, втратити все, що пов’язано з іншими варіантами, вона вирішує вибрати все відразу. Але розуміння, як поєднати ці альтернативи, немає.

Внутрішній конфлікт наростає, дедалі більше виснажуючи психічно й фізично. Людина впадає в депресію.

Екзистенційний психолог Сальвадор Мадді писав, що будь-який вибір у кінцевому рахунку зводиться до вибору на користь минулого або майбутнього.

Минуле — це спокій, те, що знайоме і звичне, але означає деградацію. Майбутнє — це тривога, невизначеність і невідомість, але розвиток можливий тільки тут.

Екстраполюючи цю логіку на український політичний контекст, “слугам” варто грунтовно замислитися над тим, які ідеї ведуть до минулого, “комфортного” занепаду, а які — до майбутнього, “небезпечної” еволюції.

Принаймні з історичною точністю можна судити, до чого веде соціалізм, від якого не відмовляється президентська команда.

Звісно, владі непросто повністю відхреститися від заповідей марксизму-ленінізму. Адже переважна більшість українців тяжіє до ліво-авторитарних поглядів. У чому віддзеркалюється одна з базових рис політичної культури українського суспільства — патерналізм.

Який нерідко проступає навіть у тих, хто його люто засуджує.

Звісно, в тому, як “Слуга народу” намагається знайти свою ідеологію, є щось комічне.

Коли в одному реченні лібертаріанство перетворюється на лібералізм.

Коли перемішування різних ідеологій видається за ноу-хау.

Коли йдуть у хід такі філософські поняття, як людиноцентризм.

Можливо, незабаром “слуги” почнуть міркувати про ідеалізм і матеріалізм.

Ідеологія “Євросолідарності”: У тіні “армії, мови, віри”

На тлі президентської команди “Опоплатформа” і “Євросолідарність” позиціонують себе як партії з чіткою ідеологією.

Вдаватися в те, що сповідує ОПЗЖ, складно і просто водночас. Доволі часто представники цієї політсили озвучують позиції, що милозвучні скоріше  російському електорату, аніж українському. Тому й розбиратися в ідеологічних тонкощах близьких радше настроям ворожої країни особливого сенсу немає.

А от на “ЄС” варто зупинитись докладніше.

В її програмі є окремий розділ “Наша ідеологія”, де зазначається, що партія керується насамперед ідеєю солідарності, яка за своїм духом є центристською.

Зокрема, йдеться про “спільну відповідальність громадян за майбутнє країни” і “побудову сильної, ефективної держави на силі громад та розвиток дієвих суспільних інституцій”. А також про “захист українських традицій, відтворення успадкованих від попередніх поколінь цінностей”.

При цьому партійна ідеологія не позначається як солідаризм або консервативна демократія.

Мабуть тому, що перше поняття раніше використовувала “Батьківщина”, а друге може відлякувати прогресистську частину цільової аудиторії “Євросолідарності”.

Інше питання, що мається на увазі під “українськими традиціями” та “успадкованими від попередніх поколінь цінностями”? Християнські, язичницькі або які?

Адже не все традиційне — це християнське. І не всі цінності попередніх поколінь варті того, щоб їх відтворювати.

Заради справедливості треба сказати, що у випадку з політичним кредо “ЄС” теж є своя комічність. Коли деякі її прибічники зарозуміло висміюють ідеологічні потуги “Слуги народу”. При цьому не знаючи, яке політичне значення має поняття “солідарність” у назві партії, за яку вони голосують.

По дві сторони центру: “Батьківщина” і “Голос” 

“Батьківщина”, на відміну від “Євросолідарності” та “Опоплатформи”, сьогодні не позиціонує себе партією з чіткою ідеологією.

Раніше команда Юлії Тимошенко декларувала прихильність до соціал-демократії та солідаризму. Водночас “Батьківщина”, як і “ЄС”, є членом наглядової ради Європейської народної партії, яка об’єднує консервативні та християнсько-демократичні політсили країн Європи.

Недарма напередодні минулорічних парламентських виборів прихильники “Батьківщини” більшою мірою, ніж електорати інших парламентських сил, були переконані, що держава має забезпечити кожну людину всім необхідним.

Найменше так вважали виборці “Голосу”. Дві третини з них були впевнені, що влада повинна встановити однакові правила гри, а далі громадянин сам несе відповідальність за те, як він використовує ці умови.

Такому баченню відповідає політика “Голосу”, який, не маркуючи власну ідеологію певним терміном, тяжіє до правоцентризму.

Однак ліберальність партійного курсу не врятувала дітище Святослава Вакарчука від падіння рейтингу. Волелюбний електорат “Голосу” скоротився майже до 2%. Чому так вийшло, у партії не знають.

“Ми робили певні дослідження, але там немає чіткої відповіді на це запитання. Ми спостерігаємо за трендами, робимо те, що ми вміємо, дотримуючись чітко нашої ідеології. Ми точно ідеологічна партія. 

Соціологія показує тренди. Далі це вже завдання кожного політика. І тут питання: наскільки далеко він готовий зайти заради рейтингу. Ми точно не будемо зраджувати свої ідеї заради рейтингів”, — пояснює представник “Голосу” Ярослав Железняк.

Тут можна провести аналогію з молодою рок-групою, якій не вдається обзавестися армією вірних шанувальників, хоча вона грає в прогресивному стилі, виконує глибокозмістовні тексти та виступає на масових майданчиках.

Колектив хоче бути популярним, але, пишаючись своєю альтернативністю, не готовий допускати у творчості будь-які поп-мотиви. При цьому музиканти не звертають увагу на інше.

Вокал ледь чутно, соло-гітара невиразна, барабани приглушені, а басу нібито взагалі немає.

Євген Середа, для УП