Розстріляний Майдан: Михайлівський собор останній раз бив у дзвони у 1244 році

Нинішній помічник митрополита Єдиної Помісної Церкви та священик храму Теплої Софії Іван Сидор відомий українцям, як дзвонар Майдану. Він, тоді аспірант Київської православної Богословської академії (на той час Київського патріархату), в грудні бив в дзвони, скликаючи людей перед загрозою розгону Майдану.Так склалося, що номер саме його мобільного телефону стояв на сайті Михайлівського монастиря, і саме за тим телефоном дзвонили кияни, коли намагалися приїхати, прийти, привезти щось чи когось забрати з Михайлівського чи в Михайлівський монастир. Про найтрагічніші дні Майдану – дні розстрілу Небесної сотні, ми говоримо сьогодні із учасником та очевидцем.

-Отець Іван, якими ви запам’ятали криваві дні Майдану?-Ми  десь розуміли, що влада піде на вбивства – в січні вже були вбиті Жизневський та Нігоян – але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч з 19 на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (мається на увазі семінарії). Хотіли чимось накрити. Побігли в гуртожиток – взяли простирадла та покривала…Потім хтось каже, що нам слід взнати їхні імена, а тому – шукайте по кишенях документи. Ми знаходили документи та писали на тих простирадлах маркером імена загиблих.

Я запам’ятав ще такий епізод. Син на плечах приніс застреленого батька. Ми прийняли його тіло, а він каже: «Зачекайте. Я не хочу, щоб потім йому приписали смерть від сердечного приступу. Всі мають знати, що його вбили». Він попросив принести камеру, перевернув його на живіт та дістав дві великі свинцеві кулі. Випущені зі зброї, з якою ходять на полювання на дикого звіря…Двадцятого прийшов старенький монах та відслужив по них панахиду. А потім їх забрали.

Імпровізований пам’ятник-барикада Небесній сотні біля монастиря, коли на хрест накладали фото загиблих, поповнювався новими фотографіями. Це були дні, коли не було страху, коли всі робили свою роботу. Коли був найвищий серед бачених мною днів взаємодопомоги, співчуття та милосердя.-Нагадайте, що відбувалося у Михайлівському.-Приносили поранених. 19-20 лютого швидкі доїхати не могли. Люди на авто заїжджали через дзвіницю, а виїжджали через Економічну браму. Привозили все: медикаменти, молоко (казали, що його слід пити, щоб справлятися із наслідками задимлення), їжу, одяг,  картки для мобільних телефонів.

У одній частині люди відпочивали. У іншій були контужені. У храмі Іоанна Богослова був мобільний шпиталь для операцій, лікарі постійно оперували. Я бачив, які вони втомлені.

Ці дні мені якимись фрагментами запам’яталися, як в тумані: кров під іконами, молодих хлопців привозять в Михайлівський, один з них без руки…

Уночі починають всім бажаючим робити майстер-клас: як надавати першу медичну допомогу.І 21 лютого, ранок. Похмура погода змінилася на сонячну, я збираюся зранку на лекцію в університет Шевченка, бо паралельно ще там вчився. Всіх померлих забрали. Тиша стояла така, що аж різало вуха…  вже звик до гамору. І у дворі монастиря стоїть дванадцять машин швидких. А я дивлюся на них і думаю: «Ну де ж ви були вчора?».

Мені часто кажуть, що, мовляв, дякуємо церкві та монастирю, що були відкриті та віддані. А я кажу, ні. Давайте подякуємо нашим хлопцям, всім отим, які жертвували собою,  щоб змінити наше життя і дати нам цю надію.ПіслямоваДля Церкви час Майдану буде хоч і драматичною, але найсвітлішою її історією. Деколи мені здається, що саме тут з Майдана почалася наша визнана автокефалія.

У церкви завжди є вибір: бути із владою, що означає бути в теплі та затишку, чи давати прихисток ображеним та приниженим. Цей вибір зробила майбутня помісна Церква України, очільник тоді Київського патріархату патріарх Філарет дав дозвіл постійно приймати поранених та не зачиняти двері монастиря. Всі монахи, студенти, аспіранти були помічниками лікарів, вони робили найважчу роботу.  Отець Іван Сидір постійно дзвонив в дзвони (його зміняли інші студенти), під час тривоги мобілізуючи киян. Так довго дзвони дзвонять лише на Великдень. Можливо, попри трагедію та страшні жертви, оплакавши та поховавши наших героїв, з цих днів і почався Великдень для України та Церкви.