Куди зникли мільйони дітей, що були народжені в україні у 1932 та 1933 роках
Усвідомлювати ці рядки не просто, але ігнорувати факти ми не маємо морального права, як по відношенні до них, так і до тих, хто називатимуть нас своїми нащадками.
Про це інформує щоденна онлайн – газета Голос ІФ.
Під такою назвою 7 листопада 2019 року в Українському національному музеї міста Чикаго відбулася доповідь доктора історичних наук, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету Володимира Сергійчука. Редакція журналу Ukrainian People вважає ці дані важливим доказом геноциду українського народу і пропонує до уваги наших читачів.
Українські діти в 1932 – 1933 роках
Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 1932–1933 років особливо вражає дитячий чин, що проявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах просто за партами навічно засинали однокласники, а вони знаходили сили і рішучість ось таким чином заявляти свій протест: “Ми – молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті”…
Інші їхні ровесники, зазвичай, лише спостерігали за жахіттям, що творилося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував: “Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди”.
А в деяких селах уже нікому було дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської області “діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами”.
Американський журналіст і письменник Уїльямс Гвайтінг свої враження з України описував так: “Але найстрашніше вражіння… зробили діти. Пригадую собі одного хлопчину, якого я бачив у Харкові. Напівнагий, впав він на середині дороги, простягнув свої тонкі, мов бадилля, ноги, не зважаючи вже на небезпеку, що грозила йому від проїзних коліс.
Другий хлопчина – йому могло бути вісім чи десять років – сидів серед сміття та вигребував пусті скарлупини з яєць, переглядав їх з такою увагою, що серце краялося дивитися. Він мав надію, що все ще найде окрушину поживи…
Цілі ватаги таких диких дітей снують по всіх містах. Живуть і вмирають, як дикі звірята”.
У цій катастрофічній ситуації дочка письменника Володимира Короленка влітку 1933-го звернулася з Полтави до дружини Леніна Надії Крупської (лист було написано російською): “… пишу Вам, сподіваючись, що Ви повірите мені і, якщо зможете, захочете зробити що-небудь для вимираючих дітей України … Вмирають на вулицях міст, по дорогах, у себе в хатах… сиротіють і вмирають діти, ослаблене населення стає джерелом всіляких епідемій …
Я знаю, є думка: не біда, якщо вимре кілька мільйонів народу, у нас його є достатньо. Залишаючи осторонь жахливий сенс цієї заяви, потрібно зрозуміти, що зараз вимирання не обмежиться декількома мільйонами, що питання йде про набагато більше …”
Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді обернулися катастрофою. Колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933 прийшли на заняття тільки 109 дітей.
Не забудьте підписатися на наш YouTube канал Голос ІФ, дізнавайтеся новини м.Івано-Франківська та області першими!