Прикарпатець розповів, як 20 годин рятували туриста в Карпатах

Почалося все о 21:08 у четвер, 14 січня. Затишний та душевний вечір у Marmaros Rescue Hut Олексій Тригуб‘як пробив своїм дзвінком, і крізь мармароський снігопад повідомив, що змерзлий і знесилений потерпілий на іншому кінці хребта, скинув його ім’я, прізвище і координати: «47,9125,24,3475 Ішов від Попа до Попа 1685 м над рівнем моря».

Далі дзвонять друзі Стефана і щось з’ясовують, але пошуковий механізм уже запущений, – з Буковелю саме приїхав спробувати скітур Макс Люльченко, отже є з ким іти. Вирішуємо йти удвох, бо маємо схожий досвід, беремо з собою рацію щоб бути на зв‘язку з притулком. Варто зазначити, що в цей день Макс саме піднявся і встиг поїсти, а я катнув десь 700м перепаду і ще зустрічав групу в лісі, за годину до цього всього повернувшись.

Далі від Олексія прибуває: «Ситуація наступна, він десь впав і його болить нога, думаю нічого серйозного, може присідати. Він сидить в наметі і його засипає вже 2 рази відкопувався бо не мав чим дихати. Якшо знайдете забирайте н***й його з відти без снаряги потім забере. Візьміть йому якісь снігоступи і палки, також ремикомплект для ноги( еластичний бинт шину тощо)».

Отже, я беру з нами термос з чаєм (+1 Максовий), мотузку (це у Макса), сам беру додаткову аптечку, пуховий светр, шину, чіпляю до рюкзака ак‘ю. Снігоступи я не взяв, бо вирішив, що без них в таку дічь чувак не заломився б, отже вони у нього є.

Макс саме отримав ультралайтові лижі і от о 22:07 ми виходимо на пошуки, а Макс ще й поринає у захоплюючий світ нічного морозного скітуру в чорта на рогах через увесь хребет, від Струнги через Попіван до спуску з хребта в напрямку Мезипотоків

До сідла над притулком у нас була пробита лижня, далі пробивав я стежку і дивувався, як майстерно Макс дає раду з сніговими барханами і спусками на камусах. Раніше, ніж о 23:00 ми були на вершині, потім спуск по хребту в стилі Джеймса Бонда на камусах у напрямку Румунії, слідуючи координатам.

На момент виходу з бази на телефоні було 64% заряду, з собою була павербанка, але я розумів, що мені має вистачити телефона лише туди, назад уже підзаряджу. BD Revolt був заряджений на дві поділки з трьох і чесно відсвітив всю ніч, а потім ще й наступний вечір.

Приблизно за 300м до точки я звернув увагу на ліхтар на полі внизу, ще через 150м упевнився, що то таки ліхтар, і ми круто звертаємо з хребта, оминаючи скельний скид і насолоджуючись святими павдерами.

Знаходимо змерзле тіло, яке своїми руками з шкарпетками на них горне сніг, пробуючи в ньому переміщатися. За плечима камуфляжний рюкзак а-ля «тактичний 80-х років», на рюкзаку бовтається ще купа всякої дічі, наприклад саперна лопата.

Далі він радий нас бачити, а ми зацікавлені скоріше витягнути усі наші задниці з цього снігового та гірського полону. У досить грубій формі доводиться зобов‘язати витрусити лишнє з наплічника, але він усе одно лишається важким.

Потерпілий просить заночувати в колибах неподалік (його туди відправили рятувальники), але ми розуміємо, що повноцінно зігрітися та відпочити там не вийде, та й видно обморожені пальці на руках, які скоріше просяться до опікового відділення доброї лікарні, тому вирішуємо йти вже. Макс забирає наплічник Стефана, а я несу свій ззаду, а спереду чіпляю Максовий. Далі я пробиваю стежку, Макс її трамбує, а Стефан одразу за ним йде по пробитому, але він надто знесилений і втомлений, щоб тримати хоч якийсь темп.

На підйомі дізнаємося, що хлопець уже дев’ятий день гуляє, а як показав подальший огляд пальців ніг (уже в притулку), обмерзав він уже десь другу добу. Після порції харчів для роздумів і чаю іде бадьоріше, але увесь час меле якусь маячню, видно, щоб самоідентифікувати себе живим поруч з цими двома маніяками-рятівниками. 6-7 ранку 15 січня було часом, коли було найскладніше, – мікросни, галюни, і всі радості ночі без сну давалися взнаки. Ще й підйом на хребет у цьому темпі здався вічним. Далі таки вийшли, зустріли світанок, він підбадьорив, що ніч вже витрачена, а до вечора маємо встигнути, та й пішли далі.

Стефанові з кожною годиною ставало все важче йти, він регулярно засинав, тож місцями він тримався за лямки наших рюкзаків або ж просто за плечі, йому так ставало легше, мабуть. Підйом до Попівана виявився найзлішим і найзатяжнішим, в одному місці ми втратили біля 40хв, бо видимість була такою поганою, а втома відчутною, що я вирішив наче перед нами скельний скид, а це насправді був просто крутий передутий спуск перед фінальним підйомом зі сторони Мезипотоків. В результаті побігав навколо, звірив з навігатором – все гуд.

Нарешті, добираємось на вершину, тут дуже холодно і неприємно, вітер переконливо заставляє одягнути маску, а температура дозволяє знятій рукавиці замерзати за 5 секунд, але зовсім близько наша висота 1927, звідки ми плануємо спускати Стефана удвох в ак‘ї по чудовому полю під назвою «Секс на пляжі».

Тут я допускаю другу навігаційну помилку, яка зіграла вцілому нам на руку, і ми починаємо спуск не після, а до хребта, рухаючись полем в напрямку Румунії. Удвох везти 100кг потерпілого та його багажу в ак‘ї – сумнівне задоволення, та й туман зі свідомістю підкидають сюрпризи – то поле їде, то ми стоїмо, то ак’я зненацька по ребрах прилітає.

Скинувши 100м висоти я остаточно впевнююся, що виїхали таки на Румунію і ми беремося траверсувати вправо, цілячись прямо на Струнжин Жолоб, щоб спустити ак‘ю з Стефаном по жолобу як по лійці. Десь за годину до прибуття на цю локацію я попросив через рацію вийти нам назустріч двох людей з гарячим чаєм і снігоступами.

Спускаємо на сорокаметровій мотузці, чергуючись, процес іде досить швидко, але я помічаю, що нас потихеньку накриває вечір.

Після половини спуску знизу до нас вирушає Ігор, і завдяки йому процес іде значно швидше, а внизу уже чекає з чаєм Віталік. Нарешті, коли ми спускаємося до дороги, і я усвідомлюю, що знов стягнули виклики, доганяє втома. Одягаємо ліхтарі знову, в цей час прибігає з села засновник притулку Владік та його брат Василь, – за хребтом рація не тягнула, нас не було 10 годин в ефірі, і всі вже добряче встигли захвилюватися. На дорозі дзвонить Олексій, у нас радісний та поспішний діалог, в ході якого я дізнаюся, що мама про цю виправу дізнається уже постфактум, і це прекрасно.

Тим часом Стефана, відпоєного чаєм та бадьорого знову пакують в ак‘ю та тягнуть до притулку вже купа людей, – на клич збіглися інші гості притулку, і ще через якісь півтори години ми всі благополучно знімаємо з себе обладунки і пітонимо найсмачнішу в світі пасту з найдухмянішим чаєм.

На годиннику 21:30. Проводимо огляд Стефанових кінцівок, – йому треба негайно в опікове відділення, але транспортувати далі вже – теж не варіант. На зв‘язок виходять ДСНСники, повідомляють, що виходять до нас на «Богуні» в складі 10 осіб. Пригрівшись у кріслі біля пічки, я засинаю, а вранці дізнаюся, що прибули вони в районі 3 ранку.

Прокидаюся о 6 ранку, радий теплу, відсутності вітру та снігу і дружньому хропінню всього притулку. Потихеньку варю каву та кип‘яток на чай рятувальникам, вони пакують Стефана у свою ак‘ю і тягнуть на Лисичу, де їх чекає снігоболотохід. Видно, що їм нелегко, але вдесятьох дорогою завжди легше, ніж удвох хребтом. Розумію, що мене добряче потрясла емоційно ця виправа, – я відверто боявся, що у якийсь момент Штефко просто ляже і скаже «все». І ми нічого більше не вдіємо. Але він справився, вигріб і вижив. На повному серйозі ми пояснили йому, що його життя в основному у його руках, і матиме воно продовження чи ні, вирішувати йому. Інколи балаканини з його боку було так забагато, що доводилося погрожувати прискоренням темпу, апелюючи до його міцного резерву сил. Але під вершиною баки почали остаточно закінчуватися у всіх. І тільки коли я побачив дорогу внизу Струнжиного Жолоба, в голові промайнуло: «вдома!».

Спорядження:

Зі святими павдерами я знову присів на свої Dynafit beast 98, тож йшов у них.

Черевики – Dynafit titan, старі як світ, але надійні, як скеля.

Низ: пасивна термобілизна/софтшел штани

Верх: активна термобілизна, фліс, софтшел куртка. О 5 ранку десь утеплився пуховим светром, вцілому було комфортно увесь час, якщо довго не стояти.

Рукавиць було трохи малувато, бажано запастися теплішими.

Висновків з цієї ситуації багато, і вони різні, але придурки, що ходять зимові соло зі спорядженням за сорок гривень не переведуться.

Мені слід було взяти снігоступи і якихось смачних ніштяків, Макс – молодчина – віддав Стефанові свої запасні рукавиці, таким чином зберігши йому ще кілька пальців. Відмінний напарник. Можна було виграти трохи часу не шукаючи скельних скидів на маршруті, але галюни+молоко=сумніви.

На двох за перші 20 годин ми з Максом з‘їли снікерс, по енергетичному батончику і випили по 300г чаю, а якби не MRH, проміжного пункту обігріву і першої домедичної допомоги на шляху до Ділового просто не було б, і дорога до села була б дуже важкою ношею для Стефана. Усім, хто хейтить таких персонажів, – повірте, його шлях в цій історії лише починається, і буде він нелегкий.

Снігохід був би дуже доречний у цій ситуації, – з його допомогою евакуація Стефана з дороги до притулку скоротилася б як мінімум на годину.

Мені було страшно тієї ночі, бо розумів, що ми можемо спізнитися або знайти Стефана уже не в стані ходити, але обставини були на його і нашому боці. Якби він таки добрався до колиб, то заснувши в такому стані замерз би, а не заснути в нього шансів не було.