Зґарди, хрести, перстні та обручки: як створюються автентичні гуцульські прикраси (відео+фото)

Никола Андрусяк — митець з Печеніжина, гуцульського селища в Карпатах, неподалік від Коломиї. Печеніжин відомий передусім тим, що тут народився очільник українського селянського повстанського руху Олекса Довбуш. Прославили селище і предки Николи: його дідусі були знаними в регіоні різьбярами. Саме тут і сам майстер створив свої перші прикраси з металу.

Після завершення школи в Печеніжині Никола навчався в Бучацькому історико-філософському ліцеї імені Святого Йосафата при монастирі отців Василіян. Згодом, не вступивши в Дрогобицьку духовну семінарію, майбутній майстер почав вчитися психології в Коломиї, проте зрозумів, що це не його покликання.

— Креативність оця, малювання, вишивання чи різьба, мені завжди давалася якось просто. Я за що не брався, воно в мене якось постійно проявлялося.

Никола народився у творчій сім’ї: його батьки пов’язані з музичним і образотворчим мистецтвами. Прадід Іван Семенюк — відомий різьбяр, один із засновників місцевої школи обробки дерева. Він навчав технік «сухої» плоскої різьби, тобто не лакованої, а такої, що зберігає природні кольори й породи дерев, а також інкрустації та її особливого виду — інтарсії. Дідусь Николи, Микола Семенюк, вчився у свого батька Івана й разом з ним виконував замовлення з різьби. Кілька їхніх виробів зберігаються в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського в Коломиї (читайте також історію про династію скульпторів Одрехівських).

— Живучи в цьому середовищі, в мене, напевно, і получилося оце. Тобто, мені замість колискової грали Моцарта або Бетховена на фортепіано. І це вже формувало мене як людину, яка, сприймає творчість як звичну річ.

Незабаром за сприяння друзів Никола дізнався про Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва й вступив туди до майстерні художньої кераміки. Так він потрапив у натхненне творче середовище.

— Мені здавалося, що художник — це мрія! Була «Дзиґа» (відома галерея у Львові. — ред.), і це приходиш, а там виставка Олега Денисенка (український художник і скульптор. — ред.) Вау! Я теж так хочу! Я теж хочу вміти щось творити, щось створювати, щось віддавати.

Косівський інститут — осередок знань про традиційні ремесла, який має багаторічну історію становлення. Наразі заклад поділяється на майстерні, де майбутні митці навчаються автентичних художніх ремесел, як-от: текстильне, деревообробне, металообробне, керамічне мистецтво, монументально-декоративний живопис тощо. Серед відомих випускників кафедри декоративно-прикладного мистецтва майстри художньої кераміки Михайло Озерний та Уляна Шкром’юк, мистецтвознавці Валентина Молинь і Михайло Станкевич, художники Ігор Мельничук, Михайло Витягловський, Антон Григорук.

Досліджуючи кераміку на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва, Никола познайомився із професійним ювеліром. Саме це надихнуло студента на роботу з металом.

— До того для мене, в моїй голові, ювеліри існували десь далеко, на невідомих заводах. А тут я побачив людину, яка реально робить прикраси. І я подумав, що хочу так само.

Оскільки майбутні майстри з кераміки й металу мали спільні практичні заняття, Никола вже впродовж навчання мав змогу дізнатися про особливості й технології роботи художніх ковалів, що зацікавлювало його дедалі більше. Тож ще студентом він став експериментувати й створювати перші вироби з металу.

— Коли вже в мене відбувся контакт з металом, і я почув, побачив, шо воно віддає, що воно получається, я сам для себе відкрив, що я художник.

Тоді митець остаточно впевнився, що кераміка йому не до душі, забрав документи з інституту і повернувся додому в Печеніжин. Він не боявся вкотре почати все наново, адже заручився підтримкою близьких і відчував, що на правильному шляху.

— Коли я кинув Косів, кераміку, почав металом займатись, батьки мені допомогли купити матеріал, перший інструмент, вони мене завжди підтримували. І завдяки цьому, мабуть, я таки став тим, ким я є. Вони не заважали мені шукати себе.

Сучасне мосяжництво

Творчий шлях Николи розпочався з експериментів: удома він віднайшов інструменти дідусів і старий австрійський лобзик, який, каже майстер, «вирішив його художню долю»:

— Мені виходило завдяки цьому лобзику, і ручній дрельці, і цілій купі ентузіазму, і бажанню щось робити. Так почалися перші роботи.

Никола навчався роботі з міддю, латунню, мельхіором, використовуючи основи техніки традиційного мосяжництва і додаючи до них власні інтерпретації. Такий промисел характерний саме для Гуцульщини, на відміну від золотарства, ковальства й інших видів металообробки, поширених у більшості регіонів України. Найдавніші зі знайдених виробів мосяжництва датують приблизно XVII століттям. Місцеві майстри використовували м’які і легкоплавкі метали, які за кольором нагадували золото й срібло, але не вважалися дорогоцінними, а отже були легко досяжними у потрібних кількостях. До того ж м’які сплави кували навіть холодними.

— Я прийшов до мосяжництва через те, що в мене просто був доступ до матеріалу, до латуні. Її легше купити, ніж, наприклад, дорогоцінний метал. І з нею легше працювати.

Никола надає перевагу латуні не лише через її доступність: цей метал дає майстрові змогу концентруватися на втіленні художньої ідеї, на формі, не турбуючись про загальні витрати матеріалу.

У доробку майстра — витончені прикраси з автентичним корінням: хрести, ланцюжки, перстені, сережки тощо. Його авторський почерк увиразнено у зґардах — підвісках із кількома хрестиками, дзвінкими намистинами («шелестами») і застібками-чепрагами. Це давній гуцульський оберіг (у вигляді ланцюжка з центральним хрестом специфічної форми), який за традицією хрещений батько дарував похресниці у сім років й щороку додавав по одному хрестику. Вважалося, що зґарди захищають від «злого ока», а також зберігають дівочі багатства та сили до весілля.

Основна мета діяльності Николи — осучаснити традицію, відтворити її й представити у своєму авторському баченні. Пригадуючи слова львівської майстрині Дарії Альошкіної, каже, що прагне збудувати щось на кшталт містка між «вчора» і «сьогодні». Митцеві вдається органічно вплести давню символіку до повсякдення сучасників. Від традиційного мосяжництва Никола бере лише «настрій», усюди додаючи оригінальне особисте бачення:

— У своїх роботах я втілюю авторські ідеї. Тобто я сам придумую хрестики, я сам придумую, які чепраги, я тільки беру схему як модель. Я виконую свої роботи, свої ідеї втілюю в металі. Джерелом натхнення є традиційне гуцульське мосяжництво, але також і різьба по дереву, і вишивка. Я стараюся ширше дивитися.

Никола не використовує звичного для мосяжників лиття, себто не відливає майбутні прикраси в заготовлені форми. Ескіз виробу переноситься з паперу на металеву поверхню за допомогою лазерно-праскової технології, тобто під дією високих температур. Майстер експериментує і з іншими, менш традиційними техніками, наприклад, в’язанням з дроту.

Народження виробу

Никола Андрусяк працює спільно зі своєю дружиною Іриною. Спочатку вони окремо одне від одного малюють ескізи певного виробу, а потім діляться своїми начерками й об’єднують їх у найбільш довершені макети. Коли є приблизна схема, визначають види металів для того чи іншого виробу.

Далі майстер переводить схему на метал (а якщо виріб потребує кількох металів, то на різні види металу). Після розпочинається працемістке формування всіх елементів різними способами, залежно від дизайну виробу: робота із свердлом, різцями, паяння елементів тощо.

Наступний етап — естетичне вдосконалення прикраси: декорування, скріплення всіх елементів, полірування, останні «штрихи». Коли робота готова, Ірина розпочинає зйомку:

— Фотографувати вироби дуже важко, тому шо вони мають дуже багато бліків, треба це все сховати. Потім воно все обробляється, виставляється в мережу або відправляється замовнику.

Крім робіт на замовлення, майстер виконує також проєктні роботи для виставок. Одна з концептуальних робіт Николи — «Єдина Країна». Її ідея полягала в тому, аби зобразити на кулонах символ «дерева життя», яким його знають у різних регіонах України. Хоч цей знак територіально поширений, його вигляд має певні регіональні особливості, які Никола прагнув відтворити. Майстер виокремив для своєї роботи Карпати і Прикарпаття, Полісся, Слобожанщину, частину Півдня України, Центральну Наддніпрянщину, Поділля і Волинь.

— Я вирізнив сім історико-етнографічних регіонів України. Дослідив матеріал по вишиванці, різьбі по дереву, кераміці — все, що я знайшов, де зображалося дерево життя. Головною ідеєю є, що ми всі може не такі й одинакові, Україна відрізняється, але ми всі є однією країною, тому що в нас одне дерево життя.

«Речі сили»

Митець коментує, що він самостійно вчився, працював, пробував, створював через поєднання та експерименти. У його рідному Печеніжині мосяжництво історично не розвивалось, більш поширеними були різьба по дереву (завдяки дідусям Семенюкам), вишивка, ткацтво, бондарство (виготовлення бочок, діжок та інших ємностей з дерева. — ред.). Не маючи безпосередніх наставників, Никола набував необхідних знань і вмінь з досвідом, випрацьовував авторський стиль. Каже, що інструменти в його руках цілком звичні, але використовує він їх на власний манір:

— Художник спочатку, звичайно, малює ескіз. Потім він набирає палітру, якою буде малювати. Так і я набираю техніки, різні техніки. Тобто в мене вже є набір якихось своїх рішень.

Усі вироби майстра — самобутні та унікальні, адже створюються в єдиному екземплярі. Кожна прикраса має свою ідею, концепцію та навіть історію, адже її виготовленню передує збір інформації, створення ескізів і плану роботи.

Зараз Никола просуває свій бренд NA jewellery у соцмережах, адже такий підхід зручний, актуальний, зорієнтований на молодь. Серед його замовників чимало відомих творчих людей, з якими майстер був і залишається у товариських стосунках: зокрема музикант Петро Сказків і художник Юрій Рафалюк, для яких Никола виготовляв обручки. Каже, що залюбки виставляє на продаж свої роботи, адже хоче, щоб вони йшли у світ, дарували радість іншим чи навіть передавалися у спадок, започатковуючи сімейні традиції. Никола називає їх «речами сили»:

ПЕТРО СКАЗКІВ

Український музикант, цимбаліст. Передчасно пішов з життя 4 лютого 2021 року.

— Мені здається, що коли люди їдуть за кордон звідси, в них є якийсь такий комплекс неповноцінності. Бо штани від одного бренду, шузи від іншого бренду… І я хочу, щоб, нехай, весь одяг був від бренду, але прикраси були українськими! Щоби бренд мій був одним із таких артмаркерів у світі. Така моя мета.