“Безплатно можна майже все”. Як Західна Україна приймає біженців

Коли тікаєш під обстрілами з рідного міста, здається, що головне – потрапити в безпечне місце. Не думаєш, як будеш жити в чужому місті, що їстимеш і що вдягатимеш. Головне, щоб було тихо.  Про це інформує щоденна онлайн-газета Голос ІФ з посиланням на видання Любов Іващенко для BBC News Україна, Чернігів – Ужгород

Але вже за кілька днів життя у відносно спокійному регіоні доводиться стикатись із новими проблемами та викликами.

З продуктами все більш-менш зрозуміло – кожен може купити їжу в магазинах відповідно до вмісту свого гаманця.

А ось з одягом проблема. У багатьох переселенців не так багато грошей, щоб їх витрачати навіть на дешеві речі. Тому більшість передусім іде в місцеві секондхенди. Хоча є інші варіанти.

Гуманітарна допомога

На захід України моя родина – я, моя дворічна донька та 15-річний син – приїхали з мінімальною кількістю речей. Рятувалися з Чернігова.

З одягу мали лише те, в чому сіли в машину, те, в чому кілька тижнів просиділи в підвалі.

Одяг був брудним, такий навіть важко випрати. Запах “підвального життя” в’ївся в нього назавжди.

У багажнику лежав лише пакет зі спідньою білизною та шкарпетками для всіх. Це ми поклали туди ще в перші дні війни, коли планували їхати з міста. У багажнику мало місця, і там мали вміститись ковдри на випадок ночівлі посеред поля, а також їжа. Одяг був не в пріоритеті.

Приїхали в Ужгород, де від таких же біженців дізнались про гуманітарну допомогу.

За першою адресою пішли наступного дня після приїзду. Отримали небагато. Спочатку мене розпитали, кому конкретно потрібні речі. Пояснила, що мені та дворічній донечці. Мені виписали “талон”. Кілька слів на папірці “мама і дитина 2 роки”, та відправили далі.

За 30 метрів у просторому залі дійсно стояло чимало ящиків з різним одягом. Але людей до них не пускали. Гуманітарка була відгороджена кількома столами. Два волонтери уточнили, що саме нам потрібно. Я трохи розгубилась. Нам потрібно було все. У нас не було нічого.

– Різні речі, – кажу, – нема фактично нічого.

– Конкретніше, – наполягали волонтери.

Я поспіхом намагалась згадати, що треба найбільше. Але після трьох тижнів блокадного життя та трьох днів шаленої дороги мозок працює погано.

– Для дитини курточка, – відповідаю.

Волонтери почали шукати дитячі речі. Мене до ящиків не пускали. З середини залу показали якісь куртки, які я зі своїм поганим зором ледь могла розгледіти. Після 10-15 хвилин напружених пошуків я вже пошкодувала, що взагалі прийшла по допомогу. Уявляла це інакше – думала, що буде як у секондхенді, що можна самому пошукати речі в тих коробах.

Я вже готова була піти, коли мені нарешті принесли тряпчану рожеву курточку, рожеві лосини та кофтинку для дитини. З вдячністю приймаю. Нам дійсно важлива будь-яка допомога.

А потім ще запропонували дитяче харчування. Сказали, є різних фірм. Назвала потрібну суміш. Дали! Це було найбільше надбання цього дня. Харчування для маленької дитини – це найбільший мій клопіт останніх тижнів.

Потім знайомі переселенці розповіли, що там, де ми були, зазвичай дають ще й різні миючі та засоби гігієни, якщо попросити. Але ми на той момент цього не знали.

Наступного разу за гуманітаркою пішла вже через кілька днів. Побачила в соцмережах матеріал про те, що речі роздає Червоний Хрест. Вирішила спробувати ще, бо купувати новий “гардероб” для всієї родини – це для нас дорого.

Цього разу все було інакше. У дворику в історичній частині міста стояли намети та столи з одягом. Все було розкладено за віком та статтю: “для чоловіків”, “для жінок”, “для дівчаток” та “для хлопчиків”.

Найбільше речей – для дітей. Якщо для дорослих – по одній локації, то для дітей їх відразу кілька – для найменших, від 3-х років, підліткам.

Найменше речей для чоловіків. Для свого 15-річного сина, який має 190 сантиметрів зросту, я так нічого і не знайшла.

Окремо – іграшки, дитячі візочки. Біля кожного столу чи намету – волонтери. Радять, шукають, допомагають обрати.

Речі найрізноманітніші – від простих штанів невідомого виробництва до блуз та суконь світових брендів.

Для донечки взяла кілька штанів, дві кофтинки та дві весняні сукні. Собі дві блузки та теплу кофту.

З усім цим добром прямую до виходу. Волонтери за столом записують тих, хто щось виносить – ім’я та прізвище з паспорту, звідки прибули. Не перевіряють і не переписують речі, які люди беруть. Потрібно лише розписатись.

Окремо записують тих, кому видають дитячі суміші, каші та памперси.

Безплатна їжа

В Ужгороді переселенців годують. Безплатно і смачно.

У центрі міста в місцевому ресторані волонтери готують повноцінні сніданки, обід та вечерю.

Біля входу до цього ресторану прямо на вулиці у віконці волонтери видають папірці, на яких написано “талон на харчування, дорослий, 50 грн”. У біженців питають ім’я, прізвище, звідки прибули та де зупинились у місті.

З таланом можна йти до їдальні. Її розміри вражають – переселенців годують у величезній залі. Там десятки столиків у п’ять рядів. Тут може вміститись 200-300 людей.

Сідаємо з сином за вільний стіл. Буквально за хвилину до нас підходить волонтер та розповідає, що сьогодні в меню.

Нам запропонували борщ та на вибір перлову кашу або вермішель. Попереджають: меню може змінитись за хвилини. Роздадуть те, що готове, а далі готуватимуть щось нове.

Волонтер обіцяє попередити, якщо страви зміняться. Замовляємо все, що пропонують. Хліб, виделки та ложки, сіль та цукор вже на столі. За 5 хвилин волонтер приносить борщ.

На столі листівка – просять поважати працю кухарів та з’їдати все. Показую сину. Той усміхається – такої смакоти ми й так не залишили б.

Якщо у підвалі й вдавалось щось зварити, то пісний суп або “пусті” макарони.

Далі мені приносять перлову кашу з кусочками ковбаси, а сину – макарони з курячим м’ясом. Все теж дуже смачне. На десерт – кава, чай, два печива й цукерка.

Розговорились з двома літніми жінками за сусіднім столиком. Обидві з Луганської області, але з різних міст. Тікали від обстрілів. Сюди їхали 5 днів. Познайомились у потязі. Тепер товаришують, підтримують одна одну. Разом ходять до їдальні.

Розповідають, що нарешті знайшли спокій та наїлися. Таких страв, які їм тут дають безплатно, раніше і не їли ніколи. Суп з сочевиці, банош, каші з різноманітними підливами, піца, лаваш та солодощі – місцеві кухарі щодня дивують людей смаколиками.

На виході з їдальні за столами з десяток волонтерів готують бутерброди. Їх відвозять на вокзал для щойно прибулих. Розвозять також їжу по місту для тероборони та на кордон.

А саму їдальню щодня відвідують тисячі біженців.

У волонтерів на виході перепитую – скільки разів за день можна тут їсти? Сказали, що двічі. Але якщо людина прийде і в третій раз – не проженуть.

Для маленьких відвідувачів тут є кілька локацій, де вони можуть погратись.

Долі

Цікавий і персонал їдальні. Більшість волонтерів – такі ж переселенці, переважно молодь.

Розговорились з волонтеркою Ольгою. Їй 29. Працювала у туризмі в Києві. Втекла під обстрілами, коли почали обстрілювати Охмтадит. Добу чекала в бомбосховищі на вільне місце в потязі до Західної України. Куди їхати, каже, було не принципово. Аби подалі від вибухів. На той момент всі її друзі та колеги встигли виїхати.

В Ужгороді дівчина кілька днів приходила до тями. Потім вирішила піти у волонтери. Там, де працюють з гуманітаркою, вільних місць уже не було. Пробувала плести сітки, але то була робота на вулиці. Ольга захворіла. Коли одужала – прийшла в їдальню. Тут брали всіх. Роботи вистачало.

Волонтери можуть працювати офіціантами, мити посуд, готувати чай, каву чи бутерброди. Їм кажуть, коли приходити. Тобто це не щоденна робота. Приходиш, коли хочеш, роботу обираєш сам. Працюють без зарплати, але, як і переселенці, можуть їсти безплатно. Багатьох це влаштовує.

Вдалося поговорити з одним юним офіціантом. На вигляд йому років 15-16, а скільки насправді – не зізнається. Каже, що в Ужгород приїхав сам, без родини. Мама, бабуся та дідусь залишились у Києві. Їхав разом з сім’єю друга. Тепер працює волонтером. Каже, всім задоволений.

Безплатно можна майже все

Якщо ви переселенець без речей та грошей, тут реально вижити. Безплатно можна отримати майже все – їжу, одяг, засоби гігієни.

Єдиною проблемою залишається житло. Але тут варто попитати людей та пошукати вигідні варіанти. Сьогодні на заході України тисячі біженців зі Сходу, Півночі та Півдня.

На вулицях міст та селищ по номерах авто розумієш, що тут є люди фактично з усіх регіонів.

Тут спілкуються різними мовами. На вулиці можна почути і українську, і російську. Але на мову, якою говорять приїжджі, місцеві особливої уваги не звертають.

Головне, кажуть, аби людина добра була.

Читайте найголовніші новини Івано-Франківська та Прикарпаття на сайті Голос ІФ.  Дивіться відео-новини, розслідування на YouTube каналі Голос ІФ.

Підтримати Голос ІФ: ПриватБанк 4246 0010 0028 2636