“Всі мої люди тут”: як прикарпатець Віталій Книгницький воює кулеметником в 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців (фото)
25-річний косівчанин Віталій Книгницький на позивний Туз воює кулеметником в 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Попри право на звільнення від призову, 25 лютого хлопець пішов добровольцем на фронт.
Про це пише щоденна онлайн-газета Голос ІФ.
Що для воїна означає побратимство, яка війна насправді та чи відчуває він підтримку з тилу, Віталій Книгницький розповів у інтерв’ю Суспільному.
Як відреагували ваші рідні, коли почули, що ви йдете на війну?
— Вони не знали. Я сказав їм вже, коли був у військовій частині. Раніше теж говорив, що хотів би піти воювати, але тема відразу закривалася.
Чим ви займалися до служби в Збройних силах України?
— Навчався на юриста в Чернівцях, потім жив у Тернополі. Переїхав у Франківськ в лютому 2022 та почав працювати, але пожив там менш як місяць. Залишив роботу та пішов воювати 25 лютого.
Які потрібні вміння та навички, щоб стати кулеметником?
— Фізична та моральна стійкість. Нас вчили загальної теорії військової справи. Потім по факту сказали, що ми будемо кулеметниками. Тож навчалися вже у бойових умовах.
В яких “гарячих” точках ви воювали?
— У Прип’яті, потім на Вуглегірській ТЕС та у Бахмуті. Переважно — Донецька область. Ми всі були на “нулі”.
У перший місяць повномасштабного вторгнення РФ в Україну ви очікували, що війна затягнеться на пів року і більше?
— Думав, що таке буде. Але зараз вважаю, що війна може затягнутися на п’ять років. Тут все видніше.
Яка вона — реальна війна?
— Страшна і нелогічна.
Як ви абстрагуєтесь від неї?
— Деколи буває вільний час, то ми відпочиваємо, сміємося та говоримо про життя. Не завжди розмовляємо про війну. Живемо звичним життям. Якось у нас було кілька вихідних і ми грали на Dendy “танчики”. Повернувшись з позицій, відтворювали у грі події війни. Це було смішно.
Назвіть найбільш емоційний момент за весь час вашої служби.
— Коли ми виїжджали з Вуглегірської ТЕС та Бахмута, а нас почали крити вогнем. Ми були такі раді, що залишилися всі живі.
Що для вас означає побратимство?
— Це коли всі мої люди тут. Ми підтримуємо одне одного навіть у моментах, які не стосуються війни. У цивільному житті не знайдеш таких людей.
Чи відчуваєте ви підтримку з тилу?
— Батьки допомагають. Але ця війна відсіяла багатьох знайомих та друзів, які бояться навіть написати та спитатися, як я. Люди із заходу країни нічим мені не зобов’язані, тому й не засуджую їх. Просто є військові, які повертаються додому з думкою, що воювали за когось. Приїжджають — і не відчувають вдячності. Нещодавно читав про пораненого чоловіка, який ловив автівку на узбіччі, але ніхто не ставав. Деколи людям просто все одно.
Це вас пригнічує?
— Спочатку дивився, як люди живуть спокійно без війни, а потім перестав зважати на це. Який сенс забивати собі цим голову, коли ти тут?
Можете уявити себе в цивільному житті?
— Приїжджав додому на кілька днів. Тяжко було перемкнутися на цивільне життя, бо я бачив, що вдома війна вже давно закінчилася. Посидів з батьками день-два, а потім собі думаю: “Треба повертатися”. Побратими мені кажуть: “Та чекай, посидь вдома трохи”. Вдома взагалі не те. Я знаю, що це відчуття перейде, якщо більше часу побути з рідними й намагатися забути деякі моменти. Ну, звісно, все забути не можна.
Ваше ставлення до росіян?
— До всіх однакове. Не поділяю їх ні на добрих, ні на поганих, як-от це кажуть — “хароші рускіє”. Вони всі однакові, бо нічого не зробили для того, щоб війни не сталося.
Що хочете сказати прикарпатцям?
— Ніхто не зобов’язаний йти воювати, але треба жити совісно.
Якщо ви вперше зайшли на YouTube канал Голос ІФ не забудьте підписатися щоб знати першими найгарячіші новини Івано-Франківська та області, про які вам не розповідають інші ЗМІ!
Підтримати Голос ІФ: ПриватБанк 4246 0010 0028 2636.