“Росіяни сказали, що заберуть мою дитину”. Розповідь українки, яка була в полоні вагітною (фото)

Місто було в облозі російських військ, його бомбардували вдень і вночі, обстрілювали невпинно й без розбору російськими ракетами.

Її батальйон дислокувався на металургійному заводі імені Ілліча – одному з останніх українських укріплень міста. Але росіяни наближалися, і відійти від бази на будь-яку відстань означало ризик смерті чи захоплення.

Не маючи безпечного способу втекти з лінії фронту, Мар’яна не мала іншого вибору, окрім як залишатися у своєму підрозділі, попри свою вагітність, і сподіватися на найкраще для неї та її дитини. Але їй не пощастило.

“Нашу машину зупинили, і нам сказали: “З цього моменту ви – полонені Російської Федерації”, – розповіла вона ВВС. – “Крок вправо або крок вліво – і стріляємо”, казали вони”

“Я повернулася до хлопців, з якими була, і сказала: “Скажіть, що нас не захопили. Скажіть, що вони не беруть нас у полон!”. Мені було так страшно”, – згадує жінка.

Але її найгірші страхи стали реальністю.

Мар’яну та її колег на три дні перевели на склад, а потім доправили до Оленівської в’язниці на окупованому сході України.

У закладі, сумно відомий своїми жахливими умовами, жорстоким персоналом і хронічно переповненими кімнатами, стався вибух, внаслідок якого загинули десятки українських військовополонених. Розслідування ВВС показало, що, швидше за все, вибух організували росіяни.

Для Мар’яни це був початок шестимісячного випробування, під час якого вона спала на підлозі та була позбавлена ​​доступу до здорової їжі та свіжого повітря.

Під час допитів її залякували та погрожували, а в один момент не дозволили скористатися туалетом, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності. Вона також боялася, що її дитина народиться в полоні та її заберуть.

Незабаром після захоплення її допитав російський чиновник.

“Він сказав, що якщо я не відповім так, як йому потрібно, він відправить мене в табір у Росію, а мою дитину заберуть”, – розповіла Мар’яна.

Він погрожував забезпечити переведення її дитини з одного дитячого будинку до іншого, щоб унеможливити пошуки.

“Це було справді жахливо, я так плакала”, – тихо каже вона.

В інших випадках Мар’яну залякували собаками, щоб змусити її робити хибні заяви.

Під час важких випробувань медична освіта Мар’яни давала їй упевненість у тому, що її вагітність розвивається нормально. Але умови у в’язниці були дуже погані.

“Ми жили в невеликій кімнаті, розрахованій на шість людей, але там було 40 жінок”, – розповідає вона.

“Старші жінки спали по двоє-троє на ліжках. Я спала на підлозі, під ліжком з подругою. У мене була пара подушок і ковдра”, – згадує жінка.

Пізніше Мар’яну перевели в меншу кімнату, де вона спала на дерев’яному піддоні на підлозі.

Перші кілька місяців з нею поводилися так само, як і з усіма іншими ув’язненими жінками. Але коли вона була на сьомому місяці вагітності, лікар сказав, що їй потрібно більше свіжого повітря, і їй дозволили гуляти у дворі.

“Це залежало від того, який охоронець був на зміні, – сказала вона. – Іноді я могла провести на вулиці пів дня, іноді мене взагалі не випускали”.

У липні у неї виникло ускладнення, її відвезли на УЗД. Мар’яна вперше побачила свою дитину.

“Я побачив її ручки й ніжки. Вона розгорнула кулачок і показала мені свої п’ять пальчиків. Я плакала і плакала. Мені сказали, що дитина в порядку, але вона дуже маленька, і мені потрібно більше їсти і приймати більше вітамінів”.

Коли вона повернулася до в’язниці, деякі охоронці змилосердилися і принесли їй домашню їжу та вітаміни.

Коли Мар’яна була на останніх тижнях вагітності, почалися розмови про обмін ув’язненими, але жодних ознак того, що він дійсно відбудеться, не було.

Її чоловік Василь, розчарований тим, що український уряд, начебто, не поспішав вести переговори про її звільнення, звернувся з проханням звільнити її з гуманітарних міркувань.

“Мати та її діти – це святе скрізь… Нехай вони звільнять її”, – сказав він BBC за кілька днів до її звільнення.

Мар’яну перевели в пологове відділення Донецька, де з нею добре поводилися, але загроза розлучення з дитиною залишилася.

З’явилися дві можливості: або Мар’яну відправлять у в’язницю в Донецьку, де вона зможе жити зі своєю дитиною доти, поки буде годувати грудьми; або її відвезуть до закладу в Росії, де в неї заберуть дитину, коли їй виповниться три роки. Вона була надто налякана, щоб запитати, куди відправлять її дитину в будь-якому з цих випадків.

Мар’яна вважала, що обмін був її останньою надією. Але однієї п’ятниці у вересні вона отримала звістку, якої боялася.

“Мені сказали, що обмін скасували. Ситуація на передовій загострилася, і сторони не можуть домовитися. Я розуміла, що це кінець”, – сказала Мар’яна. Тоді вона вже могла народити в будь-який день.

Але на вихідних щось змінилося. Мар’яна не знає чому, але раптом обміну дали зелене світло.

Наступного вівторка її разом із десятками інших ув’язнених перевезли до міста в Росії поблизу українського кордону. Там їй зав’язали очі, зв’язали руки та посадили на військовий літак разом з іншими в’язнями до Білорусі.

Дорога зайняла 20 годин, але російські солдати, які охороняли Мар’яну, відмовилися відпустити її в туалет, попри те, що вона була на дев’ятому місяці вагітності.

“Використовуй цю пляшку”, – пожартували вони. Я сказала їм, що не зможу цього зробити, і що мені боляче. Але вони просто сказали мені, щоб я терпіла”, – каже Мар’яна.

З Білорусі її перевезли на коротку відстань до кордону з Україною, і вона повернулася у відносну безпеку на батьківщину.

Через чотири дні Мар’яна народила здорову дівчинку, яку назвали Анною. Вона важила 3,2 кг – у межах норми.

Що стосується майбутнього, то Мар’яна хотіла б і далі працювати в медицині, але її чоловік чітко висловив свою думку.

“Він каже, що не впорається, якщо я повернуся на передову, – сміється вона. – Він сказав, що покине мене”.

Наразі пара звикає до нового сімейного життя.

“Я вже звикла до того, що у мене є маленька дитина, яка повністю змінила моє життя, – каже Мар’яна. – Я навіть встигла звикнути до думки бути мамою. Просто шкода, що мені довелося це робити у в’язниці”.