Аве Холодний Яр: десять життів повстанця, письменника і шпигуна Юрія Горліса-Горського (фото)
Юрій Горліс-Горський – повстанець-відчайдух, таємний аґент, завзятий мандрівник, прискіпливий мемуарист, відданий патріот. Людина, яка без перебільшення прожила кілька життів. Його роман про повстання в Холодному Яру століття тому і досі читається так, ніби написаний вчора.
Про це інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ з посиланням на Життя УП.
На честь нового перевидання його легендарного “Холодного Яру” літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко розповіла про безліч життів і життєвих таємниць письменника, а також, чому варто звернути увагу на його непересічні тексти.
Повстанець та хранитель памʼяті Холодного Яру
Юрій Городянин-Лісовський, який увійшов в історію під псевдонімом Горліс-Горський, народився 1898 року (хоч трапляються й дещо інші відомості). Тож належав до покоління, життя якого переважно минало під свистом куль.
Хлопцю ледь виповнилося шістнадцять, коли почалася Перша світова. Та юний вік не завадив Юрію стати на військовий шлях — накинувши собі кілька років, хлопець взяв участь у бойових діях.
Із початком Визвольних змагань молодий воїн долучився до Армії УНР, у складі якої на долю Горліса-Горського випала участь в одній із найгероїчніших подій Української революції 1917–1921 років – Першому зимовому поході. Тоді частина Армії опинилася у так званому “трикутнику смерті”, зусібіч оточена ворогами – червоними (більшовицька армія), білими (Добровольча армія) та поляками. А мороз та епідемія тифу лише погіршили й без того вкрай складну ситуацію.
Та, за словами самого Горліса-Горського, “Запорізька група під час партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в Чигиринський повіт”. Так для Юрія починається історія Холодного Яру – і на папері, і в житті.
Однак історія ця донині лишається маловідомою – зокрема через повне замовчування в радянські часи. Адже, хоч і короткочасне, але існування Холодноярської республіки (1919–1922) тут на Черкащині, де “над Суботовим стоїть “домовина України” – церква Богдана”, де “віками точилася завзята боротьба за волю й долю”, підважувало асиміляційну радянську політику, лишало непозбувний дух націоналістичних прагнень.
Повстанці, що чинили опір більшовикам, були досить нечисленним формуванням. Хоча до нього і входили як озброєні селяни з двадцяти пʼяти сіл Черкащини, так і “полтавці, тавричани, херсонці, галичани, українці-козаки з Кубані та Дону”.
І роман “Холодний Яр” – свідчення цих, на перший погляд, дивовижних подій – відданості повстанців, які провадили свою діяльність під гаслом “Воля України або смерть”. А також кривавих злочинів більшовиків на теренах Черкащини.
Наукова праця чи художня вигадка?
Текст цей, однак, не науковий. “Коли я ще готовив “Холодний Яр” до друку, то мені радили зробити це у формі історичної монографії”, – визнає Горліс-Горський. Проте й зазначає, що “для цього бракує перш за все дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, який день був під час тієї чи іншої події”.
Тож перемога лишилася за художньою обробкою реальності, за вільними спогадами свідка. І це – матеріал не менш цінний, ніж історична монографія: такі свідки ж бо гинули на полі бою, в підземеллях ЧК або у північних бараках.
Місце закатованих тим часом займали то випадкові “гості” Холодного Яру, які витрачали “всі свої “таланти” на те, щоб “удоводнити”, якими-то “лицарями і вождями” були вони та якими “нездарами дурнями і зрадниками були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя”.
Свідчили і представники ЧК, розпинаючись про те, як “Чигиринский уезд очищен от бандитизма”, як “бандитское гнездо […] ликвидировано”. Як бідолашні селяни, які не мали сил боротися зі збройним терором, нарешті можуть насолоджуватися волею – усе це зрештою ставало “підручниками чекістів”, за якими вчили боротися з українським рухом не одне покоління аґентури.
До літераторів, яких засуджує Горліс-Горський, належать і ті, хто на момент Визвольних змагань повною мірою не усвідомили місію холодноярівців. А відтак зробили все, аби Холодний Яр програв не національну, а нібито контрреволюційну боротьбу проти московського та українського пролетаріату. До таких письменників Горліс-Горський зараховує і Миколу Хвильового…
Хто – зрадник, а хто – герой?
Однак підсвічування політичних розбіжностей між українськими письменниками не має на меті увічнення одних та повне забуття інших. Долучення перспективи Горліса-Горського лишень свідчить про більш дорослу культурну дискусію, де українська еліта ХХ століття не гуртується довкола однієї заретушованої та врізаної “правди”, а захищає власні інтереси, змінює погляди, кається в них або ж – навпаки – переконується в їхній правдивості.
Кожен культурний діяч ХХ століття мав власні скелети в шафі, і наше завдання сьогодні – дослідити її вміст, віднайти цінні артефакти, знешкодити небезпечні предмети, аби зрештою взятися за порівняння шафок, за пошук спільних обʼєктів, за вибудову стійких систем та паралелей.
Та повернімося до життя Юрія Горліса-Горського. Поки ми шукали зрадників у каноні української літератури, наш письменник встиг втрапити у вʼязницю за звʼязок із підпіллям, втекти від розстрілу, знову опинитися в увʼязнені й навіть спокійнісінько вийти з-під варти, оскільки чекістам так і не вдалося довести провину.
Напозір письменник працює вчителем, насправді ж – аґентом підпілля. Він нібито приймає пропозицію співпраці з ҐПУ (ДПУ), та все це – з одним лиш наміром перешкоджати чекістським операціям.
1924 року – новий арешт, втекти з-під якого Горлісу-Горському вдається лише прикинувшись божевільним. Перебуваючи під наглядом у психіатричній лікарні (а вибратися звідти йому вдалося лише за вісім років), Горліс-Горський пише убивчі за своєю силою 16 сторінок під назвою “Ave Dictator!” – памфлет на сталінську диктатуру 30-х років.
Сторінки ці повняться шаленою сумішшю втрат, принижень та мук. Тут матері вбивають своїх дітей, аби вони більше не страждали від голоду та холоду, а посивілі молоді дівчата віддаються в потягах за їжу. І спостерігає за цим усім Диктатор, який “чує глухі стогони і плач мільйонів, бачить страждання невинних людей, яких вбивають [його] посіпаки; які гинуть від голоду, замерзають в безмежних просторах півночі, і спокійно нахиляє палець додолу”.
Втрачений манускрипт
Та у Юрія Горліс-Горського, окрім, власне, “Холодного Яру” та “Отамана Хмари”, міг бути ще один великий роман, який мав усі шанси вражати європейців у розкішних залах світових премій за кілька десятків років.
“Із здоровим розумом серед божевільних. Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму у психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація “непу”, “соціалістичний наступ”, “індустріалізація” та “колективізація” – через призму тюрми і лічниці для божевільних”. Так анонсував Горліс-Горський роман під назвою “Між живими трупами”, написання якого саме завершував близько 1938 року. Однак, тікаючи після розгрому Карпатської Січі через кордон у Румунію, письменник втрачає манускрипт.
Тож, які саме історії (звісно ж, підкріплені власним досвідом) мав розповісти Горліс-Горський, лишається хіба здогадуватися.
А ще радіти, що вцілів “Холодний Яр”, адже відомо, що двотомники, які письменник подарував селянам під час свого візиту до Холодного Яру в 1942 році, КҐБісти маніакально продовжували вилучати до 60–х років й карати кожного, хто наважувався цю книжку зберігати.
Мандрівник та репортажист
Горліса-Горського майже не називають автором репортажів, проте талант художнього репортажиста видно майже у всіх його текстах. Це переважно враженнях та спостереженнях із численних подорожей, які почалися після втечі з психіатричної лікарні.
Дон – Кубань – Нижній Новгород – Рівне – Львів – Карпатська Україна – Румунія – Греція – колишня Югославія – Туреччина – країни Північної Африки – Франція. І це лише приблизний список місць, які відвідав Горліс-Горський до 1942 року.
Окрім цього, зі збережених коротких нарисів достеменно відомо, що якийсь час письменник перебував у Фінляндії, а також працював на радіостанції у Берліні.
Що було в Берліні – лишається в Берліні
А ось і скелет у шафі Юрія Горліса-Горського. Адже цілком закономірним є питання: чим саме займався письменник в Берліні та Парижі у розпал Другої світової війни? І відповідь – очевидна.
Проте замість того, щоби гучно гримнути дверцятами цієї шафи, ми продовжуємо вивчати її вміст. І знаходимо там спогади Галини Гришко, дружини письменника:
“Всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни із Совєтським Союзом, у 1940–1941 роках, дуже прихильно ставились до українців. Ми безмежно вірили в німців і чекали їх як спасителів, визволителів від польського ярма. І ось вони вже близько, але зупинилися над Бугом перепочити… Після падіння Польщі ми всі, свідомі українці, вірили, що німці будуть нашими приятелями й ми зможемо нарешті здобути волю для України… Німці виправдали наше захоплення лише півроку”.
Постколоніалізм до постколоніалізму
Що ж таке колоніальна чутливість – Юрій Горліс-Горський зрозумів, певно, ще раніше, ніж сформулював власне визначення української національної ідеї.
На початку Першої світової війни майбутній письменник воював у складі Кабардинського кінного полку, який разом із Дагестанським, Чеченським, Інгуським, Черкеським й Татарським кінними полками утворювали Кавказьку тубільну кавалерійську дивізію. Там Горліс-Горський мав можливість долучитися до “магометанської воєнної етики”, про яку зрештою багато згадував і в “Холодному Ярі”, наголошуючи на гідності впокорених кавказьких народів.
“Московські кадрові старшини залюбки били “морду” жовнірові москалеві, українцеві, полякові, – але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють… Коли б кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів – то, повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами в решеті б у них танцювала!”.
Схожу високу оцінку отримують і фіни, знайомство з якими Горліс-Горський описує у своїх нотатках “Подорожні зиґзаґи” та “Фінляндія. Країна скель і крицевих людей”. У Фінляндії письменник опинився напередодні Радянсько-фінської війни. Тексти ж, написані в результаті цієї подорожі, – цінні заміри тогочасного суспільного клімату.
Вражає співчуття перших-ліпших фінів: “Добродій починає навіть в’язати речення з українських слів, плутаючи їх з російськими. Він знає Україну й українську справу…”.
Вражає безжальність до ворога у всіх його проявах: “Кожний фін чи фінка ненавидять усе московське. Не робиться при цьому поділу на “кольори” чи партійні ознаки. Фінляндія вела запеклу боротьбу з царською Росією – веде її і з большевицькою”.
Вражає принципове, безпомильне розділення українців та росіян:
“Висвітлювали в Гельсінках фільм більшовицької продукції “Майская ночь”. Крім українських сцен, у фільмі був додаток з виступів українських співаків і танцюристів у національних одягах. Сидячи в кіні, приємно було спостерігати, як захоплення цією точкою програми емігрантів-москалів охолоджували сусіди-фіни. Не маєте, мовляв, чого тішитися, це не ваше, це українське. На плутане пояснювання москаля (що сидів за нами), що “русскіє” і “малороси” – це один народ, якийсь старший фін згірдливо кинув: – Пане, ви не знаєте географії…”.
Вражає багато що, та найбільше – те, як прицільно Горліс-Горський полює за такими історіями, любовно збирає їх, наче відчуває – вам усім це ще згодиться.
Ді-Пі та жертва
Останні роки життя Горліс-Горський проводить разом із дружиною у таборі для переміщених осіб, також відомому як один із таборів Ді-Пі. Перш ніж остаточно осісти в Новому Ульмі, письменник ще встигає навідатися в Холодний Яр, аби вшанувати памʼять побратимів та спільну справу.
Та навіть після втечі від руки радянської тиранії Горлісу-Горському не вдалося побудувати в Новому Ульмі спокійне життя. Міжусобиці, аґентурні замахи, атмосфера тотальної підозри та напруження – усе це було продовженням екстремумів життя, яке випало на долю письменника. Достеменно невідомо, що саме сталося і хто винен, – чи то Червона аґентура, чи то ОУНівці (щоправда, остання версія – радше аґентурна вигадка), – та одного дня Юрій Горліс-Горський зник безвісти.
Обставини його смерті так до кінця і не зʼясовані.
Епілог. Життя підозрілої людини
Якби нам особисто трапився цей чоловік, ми би певно швидко поставили діагноз – підозріла людина. Людина з десятками облич, людина-перекотиполе. Але не людина без властивостей: принаймні одну він проніс через життя абсолютно неухильно – бажання вибороти право жити у вільній від московського ярма Україні. І байдуже як – у лавах повстанців на Черкащині, у ворожому кодлі під прикриттям, чи в Берліні, сподіваючись на справедливе ставлення німців.
“Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За пʼять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути”, – пише Юрій Горліс-Горський й додає: “Москаль – чи “білий”, чи “червоний” – був […] лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців […] вітали однаково: кулями”.
Нині нам часто подобається говорити, що історія повторюється – висновує чи то кола, чи то спіралі. Так це чи ні, та читання Горліса-Горського – найменша дистанція до минулого століття, яку тільки можна уявити.
