«Я довела, що жінки здатні на все»: Як ветеранка відкрила благодійний фонд на честь загиблого сина та допомагає побратимам (фото)

Олена Кукла – ветеранка російсько-української війни, волонтерка, засновниця Благодійного фонду імені народного героя України Ярослава Шинкаренка.

Мій волонтерський шлях розпочався майже 10 років тому

Я десять років працювала у банківській сфері та займалася родиною. Перший чоловік загинув в аварії, тож я залишилась сама з двома дітьми. Вийшла заміж вдруге, Володимир також мав доньку. Так і жили, допоки не почалася російсько-українська війна.

А якщо точніше, все змінилося з початком Майдану. І хоча ми не брали безпосередньої участі в акціях, але завжди намагалися допомогти учасникам Революції Гідності. Згодом, з початком бойових дій, мій брат пішов на фронт добровольцем. Буквально за кілька місяців після цього на передову вирушив і чоловік, а я стала волонтеркою.

Тоді, у 2014 році, здавалося, що все може закінчитися доволі швидко. Та вже через рік стало очевидно, що ця війна надовго. Тоді я почала замислюватися над тим, аби й самій піти у військо. По-перше, аби стати більш корисною, а по-друге, бути ближче до чоловіка.

«Розумієте, воювати – це важко. Це не для жінок»

Я шукала будь-які можливості потрапити до армії, адже тоді жінок не дуже хотіли брати. Казали, що місць немає. Або ж відповідали прямо: «Ми не беремо жінок». Напевно, не вірили, що я впораюся з усіма задачами та навантаженням.

Натомість пропонували служити в бухгалтерії чи медицині. Утім перше мене не цікавило, а щодо другого – я не мала відповідної освіти. Тому пішла хочу кудись – і потрапила до зв’язківців.

Пройшла підготовку в навчальному центрі зв’язку на Полтавщині. І вже з осені 2016-го почала службу у 81 окремій аеромобільній бригаді, де служив мій чоловік. Робота була цілком зрозумілою: приймати листування від вищого командування на військову частину та у зворотному напрямку.

Служба допомогла мені впоратися із загибеллю чоловіка

Коли Володимира не стало, мені було нестерпно важко продовжувати службу в цьому місці. Спогади та жалість від колективу стимулювали мене перевестися в 131 окремий розвідувальний батальйон на аналогічну посаду.Та вже незабаром мені довелося перевчитися на інші види зв’язку. Тоді почалася моя перша ротація на Донбас.

Я й досі пам’ятаю, як мій командир сумнівався, що жінка може виконувати такі завдання та їздити по передовій. Та коли ми потрапити безпосередньо в зону бойових дій, виявилося, що я єдина в підрозділі володіла необхідними знаннями.

Загалом специфіка служби в цьому батальйоні кардинально відрізнялася від 81 ОАеМБр. Це розвідка, тож ми завжди були попереду інших. А я мала зробити так, щоби всі мали зв’язок між собою. Зрештою, побратими побачили, що професійно я анітрохи не поступаюсь чоловікам. Згодом мене призначили командиркою відділення зв’язку. А десь за пів року запропонували офіцерську посаду. Звучала вона так: начальник зв’язку – командир взводу зв’язку.

Для підлеглих – Олена Володимирівна, для побратимів – «Сестра»

У моєму підпорядкуванні була 31 людина, більшість із них – чоловіки. Через специфіку підрозділу ми були розкинуті по всьому периметру фронту. Тож мені необхідно було дістатися до кожного спостережного пункту, аби виконати свою роботу: забезпечити бійцям захист від прослуховування.

Підлеглі здебільшого зверталися до мене на ім’я та по батькові. Проте для побратимів я була «Ляля» або ж «Сестра». Натомість у підрозділі мого сина всі називали мене «Мама», скільки б років їм не було.

Власне, з 2017 до 2021 року я проходила службу в Донецькій області, а останні пів року – на Луганщині. Ми базувалися в селі Кряківці, коли потрапили під масований артилерійський обстріл. Тоді я встигла попрощатися з життям, але сталося диво – ми вижили.

Мати трьох дітей і двічі вдова

Немає чого приховувати: поєднувати військову службу та родину дійсно складно. Я дуже вдячна своїм батькам, які стали опорою та опікувалися моїми дітьми, поки я була на передовій. Та найбільше я прагнула продовжувати справу чоловіка. Він не був кадровим військовим, пішов на фронт добровольцем. Але він жив тим, що робив – службою. Тож мені хотілося зробити все можливе, аби загибель Володимира не була марною втратою.

З іншого боку, я двічі вдова. Мій перший чоловік загинув в автокатастрофі. Я мала гіркий досвід проживання цієї втрати вдома – фактично в чотирьох стінах. Неможливо описати словами, наскільки це важко. Тому, втративши другого чоловіка, я відмовилася звільнятися. Бо розуміла: маю завантажити себе роботою, так легше пережити горе.

Звісно, я намагалася бути на зв’язку з дітьми за кожної, навіть найменшої, нагоди. Уже зараз, коли я знову поруч із ними, мене часом накривають думки, що я не дала дітям необхідного тепла. Але бачу їхнє ставлення до мене і світу та розумію, що насправді все добре. Відчуваю, що вони дійсно мене люблять. І пишаються тим, що робила й роблю.

Повномасштабну війну я зустріла у військовому шпиталі

Я точно знала, що росія не зупиниться на частковій окупації сходу та Криму. Але й не знала, коли саме почнеться загострення на фронті. З осені 2021-го я була в шпиталі, проте і там слідкувала за новинами. Заздалегідь попереджала родину та рідних, просила їх підготуватися. Вони не вірили, але все одно дослухалися до мене: зібрали документи, речі першої необхідності, тримали автівки з повними баками бензину.

Початок повномасштабного вторгнення я зустріла в шпиталі. Після перших вибухів зателефонувала командиру та запитала, як діяти далі. Він сказав, що я маю їхати додому. Того самого дня мене звільнили з лав Збройних сил України через непридатність до проходження військової служби.

Опинившись вдома, я зібрала родину й ми виїхали з Київщини на Львівщину. Чесно, я не боялася за себе, але відчувала відповідальність за свою сім’ю. Адже самим лише своїм існуванням, минулим у війську я наражала кожного з них на смертельну небезпеку.

«Мамо, я знаю, що ти мене зрозумієш. Я хочу служити»

Коли другого чоловіка не стало, старшому сину було всього 17 років. І хоча Володимир не був для нього рідним батьком, між ними були хороші, дружні стосунки. Ярослав називав його «батя» та вважав авторитетом. Брав із нього приклад.

Через кілька місяців після загибелі Володимира син приїхав до мене у Краматорськ – зробив сюрприз на День народження. З дозволу командування я показала Ярославу частину й познайомила з побратимами вітчима. Хлопці настільки тепло й щиро розповідали про бойовий шлях розвідників, що син ще більше надихнувся військом.

І вже незабаром сказав мені, що мріє стати військовим. Відверто кажучи, я цього не хотіла і навіть боялася. Після цього ми багато спілкувалися, я всіляко намагалася відмовити Ярослава, тиснула на жалість, розповідала про важкий побут військових. Але розуміла, що він все одно піде.

Тому мені залишалося лише прийняти це. Для якогось свого заспокоєння я запропонувала йому проходити службу в 131 розвідувальному батальйоні, де тоді служила сама. Ярослав погодився, але не захотів бути зв’язківцем. Він прагнув стати розвідником – як «батя».

Син двічі виводив бійців з оточення, ризикуючи власним життям

Після чотирьох років у розвідці я все ж вмовила сина трохи відпочити. Адже він був ще зовсім молодим хлопцем, не бачив життя. Улітку 2021-го Ярослав звільнився з лав ЗСУ і планував поїхати разом із другом на заробітки в Польщу. Та передчуття лиха його зупинило: «Мамо, я нікуди не поїду. Я не буду тікати, я не зрадник».

Зранку 24-го лютого я зателефонувала йому, ще не знаючи, що син вже зібрав наплічник і стояв у черзі до військкомату. Його розподілили в найближчу бригаду, а вже наступного дня він приступив до оборони Києва та Київщини. Ірпінь, Буча, Димер, Горенка – Ярослав побував всюди.

Так вийшло, що у своїй розвідгрупі він був єдиним, хто мав бойовий досвід. Тому, опинившись в оточенні на Броварському напрямку, Ярослав взяв на себе відповідальність та вивів групу. Того самого дня до нього звернувся комбат іншого батальйону, попрохавши повернутися та врятувати ще одну групу. Син без вагань погодився й вивів усіх без жодної втрати.

Та найгірше сталося, коли окупанти вже відступали з півночі, а наші хлопці просувалися в напрямку білоруського кордону. Якоїсь миті я навіть видихнула з якимсь полегшенням, ніби найтемніші часи вже позаду. На жаль, 19 квітня 2022 року, під час бойового чергування, машина з екіпажем сина наїхала на міну. Їх було четверо, але загинув лише Ярослав.

Заснувала благодійний фонд на честь загиблого сина

Усе, що ми робимо – це або у пам’ять про загиблих, або для того, щоб врятувати якомога більше життів. Тож у червні 2022 року я заснувала Благодійний фонд на честь свого сина – народного героя України Ярослава Шинкаренка.

Нині наш фонд допомагає військовослужбовцям усіх видів військ, які беруть безпосередню участь у захисті України. Так, усе починалося з невеликих запитів від побратимів. Проте доволі швидко інформація про нас поширилася серед інших військових. Поступово ми почали отримувати запити від підрозділів, яких до цього не знали.

У нас є просте правило: хто б не звернувся до фонду, ми завжди намагаємося допомогти. Перевіряємо запит, отримуємо підтвердження від командирів, а після цього організовуємо збір, проводимо закупівлю, вибудовуємо логістику. Так і працюємо.

Маленькі фонди не менш важливі, ніж великі

Кожен день у нашому фонді – це своєрідне «комбо» між пошуком та доставленням. З одного боку, ми опрацьовуємо всі заявки, шукаємо необхідне спорядження й проводимо найоптимальніші закупівлі. А з іншого – перевозимо, пакуємо і доставляємо «замовлення» просто в руки хлопців на «передку».

Додайте сюди ж комунікацію в соціальних мережах, фінансову звітність, організацію благодійних концертів, аукціонів та інші способи зібрати кошти на потреби Сил оборони. Усе це тримається на плечах одинадцятьох людей – мене та невеликої команди фонду.

За час повномасштабної фази війни наш фонд передав на передову понад 30 автомобілів. Крім того, ми регулярно закуповуємо квадрокоптери, тепловізори, засоби захисту (бронежилети й каски) та інше спорядження. Знаходимо все, що тільки можна. І продукти, і медицину, і будівельні матеріали.

Звісно, великі фонди – це масштабно й дуже потрібно. Але не менш важливі й маленькі, які забезпечують потреби конкретних військових. Ті самі машини – це просто розхідний матеріал на війні. Усе втрачається, а тому завжди існують якісь запити. А ось «змагань» між волонтерськими рухами я ніколи не розуміла. Ми всі працюємо на перемогу, тож треба гуртуватися, а не ворогувати.

Немає жодного значення, де ти – у великому місті чи маленькому селі

Нам дійсно дуже важливо закривати кожен збір. Адже кожна гривня – це захист тих, хто захищає нас ціною власного життя. І в таких ситуаціях немає жодної різниці, де саме ми розташовані територіально – у кількамільйонному Києві чи в маленькому Богуславі. Головне – що і як ти робиш.

Нашому фонду вдалося налагодити співпрацю не лише з міською владою, а й із закордонними організаціями. Та все ж абсолютну більшість донатів ми отримуємо від українців, що мешкають поза Богуславом.

До того ж ми проводимо різноманітні концерти, підписуємо речі у нашого Залізного генерала (йдеться про Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, – ред.), проводимо благодійні аукціони. Власне, робимо все можливе, аби залучити якомога більше людей до спільної справи. І це вдається! Сьогодні наш фонд – найбільший у місті серед тих, хто надає допомогу військовим.

До жінок нарешті почали ставитися з повагою

Чи змінилося ставлення до жінок упродовж останніх років? Звісно, але не так відчутно, як хотілося б. Проте зміни дійсно є. Вони помітні у війську, у волонтерстві і в інших сферах.

Сьогодні ми вже маємо жінку-героя України, хоча й посмертно. Я особисто знаю безліч жінок-військовослужбовиць, які виконують бойові завдання на рівні з чоловіками. І ставлення побратимів до них та їхніх досягнень відповідне – гідне.

Так само й у волонтерській спільноті. Просто варто придивитися й ви зможете помітити, що більшістю невеликих фондів керують саме жінки. Тому загалом – жінки рулять. Можливо, тому що в цьому й полягає покликання сучасної жінки-берегині – оберігати сім’ю, близьких та всю країну.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Автор: Марина Мрук.