У кожної “верьовки” є свій кінець

Вчора вже спати збиралася, і як обухом по голові – відео з виступу хору Верьовки, який підспівує, посміхаючись, кварталівцю Кошовому, про це інформує  Голос.if.ua .

Я не велика прихильниця хорового мистецтва. Але цей хор завжди уособлював собою щось майже сакральне, українське. Так, я багато читала про історію його створення, і про завдання тодішніх спецслужб, яке нібито отримав Верьовка, створюючи хор. Але історія завжди річ спірна. І тому, відвертаючись від негативу, відшуковувала в їхніх виступах завжди щось хороше. Народні костюми, пісні, пишне дзвінкоголосся, настрій, харизму, та багато чого ще.

І от на тобі, “Горіла хата”. Мені здається, у полум’ї того виступу згорів сам хор. Такий собі початок його кінця. Бо ті, хто сидів у залі та скалив зуби, то все ж таки шанувальники “95 кварталу”, а не українських традицій. Навряд чи вони так само аплодуватимуть самим хористам і чи взагалі ходять куди слухати народну пісню. А от коло шанувальників хору Верьовки, за логікою речей, має значно звузитися. Хіба таку клоунаду можна вибачити? Принаймні, у мене так точно не вийде.

Адже ті жінки у віночках добре розуміли на що йдуть, навіть якщо це було не їхнє особисте рішення. Кажуть, продається все, тільки не душа. У цьому разі душу хору продану. І заради чого? Заради того, щоб вчергове руками (голосами) українців принизити самих же українців.

Бо ж ніхто в залі не встав і не спробував зірвати той виступ. Бо ж ніхто не підійшов до мікрофону з артистів і не сказав, мовляв, вибачте, біс попутав, але співати не будемо і все…

Володимир Бородянський, міністр культури, на своїй сторінці в Facebook написав: “Мені соромно за Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки”. Та всім, хто ще може хоч трохи думати, соромно, але які ваші подальші дії, пане міністре? Мені було би цікавіше почути від вас саме про це.

Влітку їздила на екскурсію Менським районом Чернігівської області. Відвідала й селищний Березнянський історико-краєзнавчий музей імені Г. Г. Верьовки – єдиний в Україні. Так соромно було тоді за совдепівські експонати, куцу історію. От тепер можна працівникам музею зробити екскурсію хоч трохи цікавішою, розбавивши її сучасною історією хору й тим, до чого вони докотилися. А відеотеку поповнити новим відеороликом із позначкою “сором”. А хіба ж не повчальний урок для нащадків щодо того, як не втратити своє обличчя за будь яких обставин? Бо інакше нащо тоді вмиватися чистими росами, щоб потім полізти скупатися в калюжу.

До речі, працівники музею розповіли, що скільки не запрошували на день вшанування Григорія Верьовки хор, відгукнулися один чи два рази. Сільська сцена біля музею засновника хору, мабуть, не така важлива, як кварталівська. Та он їм скільки “слави” принесла всього лише за один виступ.

Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки – український професійний хоровий колектив, заснований 11 вересня 1943 року в Харкові. Це найбільший український професійний хор. Він має три групи: хорову, оркестрову та хореографічну, де на провідних ролях народні й заслужені артисти України, заслужені діячі мистецтв України. Виступи, гастролі по всьому світу. Але представляти Україну і не поважати її, то, може, не треба й представляти. Хай роблять це ті, у кого вона в серці, а не ті, хто підспівує квартальним “вокалістам”.

“У пісні цій мораль проста: хата згоріла від стида”, – завершили пісню виконавці. Вони хоч зрозуміли самі, що підпалили власну хату. А хіба мало на нашій землі нині вогню?

Ані на сайті колективу, ані в соцмережах від них ні словечка, хіба українці ведуть чергову суперечку. Ото вже потішаються ті, кому належить ідея з залученням народних хористів до виступу на сцені “Кварталу” – спрацювало, вдалося, народну українську творчість вкотре принижено, люди сваряться між собою, популярність хору падає, а популярність шоу – росте і росте.

Ритуальним публічним знеславленням української пісні назвав виступ Народний артист України Анатолій Матвійчук. Процитую його тут теж: “Невже така слава і такі етери потрібні українському мистецтву? Невже заради однієї миті такої слави варто було втрачати свою честь і гідність, віддаючи її на поталу брудним політикам, які в боротьбі за владу в нашій країні давно переступили будь-які межі закону, моралі, а тепер уже і психічної норми… Отож, ми, всі разом, подолали ще одну відмітку падіння в безодню. І не помітили цього”.