Найбільше бажання – щоб брат повернувся: історія захисника з Галицької громади Андрія Човгана

Мешканець Вікторова Галицької громади Андрій Човган захищає Україну на фронті з 2023 року. Після отриманого поранення знову повернувся на фронт.

Про це інформує щоденна – онлайн газета Голос ІФ з посиланням на Бліц-інфо.

Історія Андрія Човгана – ще одна типова історія нашого захисника, котрий, не шкодуючи себе, боронить Україну від ворога у важких боях на Запорізькому напрямку.  Про що найбільше турбується боєць сьогодні – про повернення з фронту брата Миколи, який вважається «зниклим безвісти».

Народився Андрій Васильович 9 листопада 1978 року у Вікторові, закінчив Вікторівську школу. Паралельно навчався у Галицькому міжшкільному навчальному комбінаті. Далі була строкова служба – служив старшим солдатом-кулеметником. Після служби влаштувався на роботу на Цементно-шиферний комбінат, потім перекваліфікувався на кранівника баштових кранів і довгий час працював на будовах у Івано-Франківській області.

«Якось так сталося, що в АТО-ООС я участі не брав, хоча і не ховався. А повістку отримав аж після року повномасштабної війни – 3 березня 2023 року. Пішов. Трохи побули в Галичі на зборах, а далі – Гуляйполе. Враховуючи мій армійський досвід строковика мене одразу призначили снайпером. Проте, згодом я став гранатометником і на цій, так би мовити, посаді воюю і по сьогодні» – згадує початки своєї війни Андрій Васильович.

Як стверджує військовий, у них проблем зі зброєю немає, добре налагоджено і постачання інших необхідних речей. Також у місці їх дислокації на час нашої розмови ще проживали люди, мали якісь свої невеликі господарки, трохи намагались допомагати і війську.

«Найбільше запам’ятався бій 24 грудня минулого року, коли, вітаючи нас із Святим вечором, окупант не припиняв атаки весь день. Тоді на нас «вилізла» група бурятів. Не рахували точно, скільки їх було, але більше шести. То ми їх всіх «положили». А ще був випадок, коли взяли в полон одного. Ну як взяли – сам підійшов і, зі словами «больше не хочу воевать», віддав зброю. То ми його передали командуванню. Що з ним далі сталося не знаю. Але запам’ятав з розповіді, що йому було 30 років і сидів він там в тюрмі за наркотики. Про війну нічого не знав, як і не знав, що їде воювати – його привезли, дали зброю і сказали що робити. Отакі там вороги трапляються» – продовжує розповідь військовий.

За час війни Андрій Васильович побачив багато такого, про що розповідати не хоче. Неодноразово заглядав у вічі смерті, неодноразово бачив загибель побратимів. Внаслідок мінометних обстрілів мав декілька контузій. На початку цього року був на лікуванні.

«Попри всі небезпеки та негаразди, травма сталася досить побутова – посковзнувся на мокрій поверхні і зламав ногу. Зараз мушу її підлікувати. З цікавого ще згадую навали мишей. З бліндажів ми їх відрами виносили. Також не можу не подякувати волонтерам нашим, бурштинським і рогатинським за те домашнє тепло, яке вони, окрім матеріальної допомоги, привозили з собою на передову. Ця праця дуже важлива, адже значно підтримує моральний дух війська, дає відчуття, що всі ми робимо спільну справу».

Після лікування військовий повернувся на фронт, а по війні планує повернутися на роботу кранівником, адже дуже до неї звик.

«Найбільше моє нині бажання – щоб брат Микола повернувся. Адже у жовтні минулого року він зник безвісти на Курському напрямку фронту. Та й узагалі, хотілося б, щоб ця страшна війна вже закінчилась, щоб всі наші воїни повернулись додому а Україна нарешті відчула справжню незалежність».

Ми дякуємо Андрію Васильовичу за захист і бажаємо щоб здійснилося все те, чого він найбільше бажає.

Підписуйтесь на наші новини у суціальних мережах: facebook Голос ІФ, youtube Голос ІФ, tiktok Голос ІФ.