Падіння промисловості України є однією з основних особливостей 2019 року – економіст (огляд видань)

Наприкінці року «Главком» звернувся до експертів з проханням виокремити позитивні та негативні тенденції в українській економіці. У своїй оцінці 2019 року фахівці розійшлися,Голос.if.ua.

У фінансовому сенсі ситуація погіршується, стверджує ексміністр економіки Володимир Лановий. Єдиний позитивний процес в економіці, на його думку, – зміцнення гривні. Однак і це відбувається за рахунок штучних факторів та впливів, пов’язаних із запозиченням великих сум під великі відсотки. Державні облігації треба гасити, тому бюджет і зневоднений – в ньому не було заплановано такого збільшення запозичень. Нинішній дефіцит бюджету став результатом поганого планування – гроші йдуть не на те, на що були заплановані. Нацбанк дійсно зміцнює гривню, вилучає її з обігу, але спрямовує ці кошти собі на депозит, а потім виплачує відсотки за цим депозитом. Виходить, НБУ стає комерційною установою, що ніде в світі таке не практикується, зазначає Лановий.

Банківський сектор – це окрема хвороба, вважає економіст. Промисловість падає, але банки її не кредитують. А виробнича галузь не може існувати без банківської підтримки. Комерційні банки не дивляться на кредитування виробництва, бо це ризики, а дивляться тільки на держоблігації. Через те в Україні різко впали прямі іноземні інвестиції, бо вони не йдуть в країни, де іноземцям простіше вкладатись в державні цінні папери.

На думку іншого експерта «Главкому» директора економічних програм Центру Разумкова Василя Юрчишина, 2019 рік завершився на не мажорній ноті – було більше розчарувань, надій і обіцянок, що не збулись. Якщо згадати обіцяні 5-7% росту економіки щорічно, 50 мільярдів інвестицій, сприяння бізнесу і тому подібне, то результати і підсумки важко назвати вдалими.

Падіння промисловості є однією з основних особливостей року. Причому темп падіння прискорюється і розмови про те, що воно може бути компенсоване торгівлею чи ще чимось, абсолютно не обґрунтовані. Без розвитку промисловості не може бути розвитку інших сфер, наголошує експерт.

Серед тих, кого обміняли і хто поїхав на непідконтрольну Києву територію, були «беркутівці», обвинувачені у розстрілі людей на Інститутській 20 лютого 2014 року, та фігуранти інших гучних справ. У суспільстві це викликало невдоволення і запитання про долю важливих розслідувань, які тривали роками. «Українська правда» поділила учасників обміну на три умовні групи: ті, хто був лише у статусі підозрюваного; ті, чиї справи почав розглядати суд; ті, хто вже отримав вирок.

Розповівши, що каже закон про їхню долю, і як вона склалася в учасників попередніх обмінів, видання наголошує, що обмін за участі організаторів терактів чи «беркутівців» – це виклик для українського суспільства. Йдеться про людські долі з одного боку і справедливість – з іншого.

Вироки у таких важливих справах потрібні не лише для того, щоб відправити за ґрати винуватців. Суспільство чекає від суду справедливого й офіційного рішення, яке має встановити правду. У випадку з бійцями «Беркута» – правду про вбивства на Майдані.

Нині колишні правоохоронці залишаються у статусі «обвинувачених», назвати їх злочинцями не можна. Чи з’явиться ця можливість – залежить від слідства і судів. Але цей процес точно затягнеться на роки чи навіть десятиліття, наголошує дописувачка видання Соня Лукашова у статті «Беркут», бойовики та харківські терористи. Чи зможе Україна покарати винних після обміну».

Серед звільнених заручників лише 12 українських військовополонених. Решта – фактично випадкові люди, або ті, які поїхали до Криму на відпочинок, або в Росію на заробітки і були голослівно звинувачені в злочинах. Є навіть дві молоді жінки, які повертаючись з території вільної України, просто підвезли сімейну пару на окуповану частину Донбасу. Про це на сайті «Колумніст» стверджує блогер Юрій Тищук.

Від зазначає, що взамін за таких «полонених» Володимир Зеленський звільнив від покарання і передав в Росію злочинців, у яких руки по лікоть в крові, десятки убитих ними українських патріотів. Зокрема, серед таких звільнених є 14 осіб, що винні в загибелі 83, пораненнях 89 і потраплянні в полон 7 українських патріотів. Мало того, взамін за кожного такого фіктивного «полоненого» звільнені 2-3 реальних вже засуджених вбивці українських патріотів. Більшість з яких, як наголошує блогер, ідейно ненавидять українців і продовжать їх вбивати. Фактично Зеленський разом із Путіним створили механізм заохочення вбивства українських патріотів.

Про епохи першого російського президента Бориса Єльцина і його спадкоємця Володимира Путіна зазвичай говорять як про дві абсолютно різні політичні епохи, як про реванш, який стався за часів нового російського президента, як про крах надій і розчарування всіх тих, хто вважав, що Росія впевнено стала на цивілізований шлях розвитку.

Однак, як переконує в «Лівому березі» публіцист Віталій Портников, до моменту появи Путіна держава існувала вже не перший рік і давно звернула не тільки зі шляху реформ, але і зі шляху співпраці і взаєморозуміння із Заходом.

Однак після повернення Путіна в Кремль це держава так рішуче пішла назад, до такої чорної і божевільної реакції, що абсолютно не можна передбачити, в яку прірву вона мчить і кого разом з собою потягне.

Втім, це все і так вже ясно. Як і ясно інше – яким би не була епоха Єльцина, вона була для України справжнісіньким часом перепочинку. Тому що слабкість Росії та її прагнення грати у відносинах із Заходом роль «цивілізованого партнера» давали Україні можливість побудувати сильну державу, дійсно незалежну від Росії і здатну будувати своє майбутнє. Однак українці цим перепочинком не скористалися, зазначає автор.

Зараз в українців абсолютно інша задача – пережити епоху Путіна, час, коли Росія готова до активних дій. Відбитися від цих активних дій, дочекатися нового перепочинку і нарешті його використати. Однак українці саме в цей вирішальний момент обрали у владу політиків, які взагалі не розуміють, що навколо них відбувається.

Залишається тільки відповісти самим собі на запитання: чи здатне суспільство, яке не розуміє своїх завдань і не використовує історичні шанси, до збереження державності? Чи може створити державу переможців обиватель, якому байдужа його власна країна? Дуже скоро можна буде дізнатись відповідь на це питання. Його дадуть 20-і роки ХХІ століття.