Життя Луганська. Українські біженці співають гімн, місцевих забирають на війну (відео+фото)

Організовані біженці

Ще до 24 лютого, коли Росія та місцева влада вже вели інформаційну кампанію про загрозу з боку України, несподівано для всіх організували евакуаційний поїзд до Росії. Із самого Луганська.

Темп організації був настільки швидким, що виглядало, наче все було підготовлено заздалегідь. Ні до, ні після цього потяги на такі далекі відстані не курсували. Основне питання, яке прозвучало у багатьох у той час: “Отже, могли це робити завжди?”

Були технічні можливості та ресурси, поки ми всі їздили через “кролячу нору” блокпостів автомобільних переїздів на Росію?

Цими “організованими” біженцями були жінки з дітьми та люди похилого віку. Багато хто жартує, що мотивом від’їзду часто був навіть не страх війни, а обіцяні 10 000 російських рублів, які отримують біженці, окрім харчування та житла.

І саме за 10 000 рублів вишиковуються божевільні черги зараз, в яких доходить до смертовбивства – без жодного перебільшення.

Після початку наступу російських та місцевих сил до Луганська рушили потоки людей з підконтрольних Україні територій.

Важко сказати, везуть їх сюди силою чи ні, але вони приїжджають із Старобільська, Рубіжного, Сєвєродонецька.

Більшість із них через обстріли втратили житло, документи. Їх розміщують у гуртожитках навчальних закладів, і тут відбувається дивне, незвичне вже для луганчан: ці люди, які останні вісім років жили за влади України, публічно висловлюють свою думку!

Перебуваючи на цій території, вони влаштовують мітинги, вивішують українські прапори, співають гімн України.

Це може побачити кожен, хто проходить під гуртожитками із переселенцями. Чи є наслідки від цих акцій, я не знаю, але багатьом з цих людей втрачати вже нічого – їхні будинки зруйновані, повернутися додому вони не можуть.

Ті, хто лояльніше налаштовані до Росії, купують сім-карти місцевого оператора зв’язку та оформлюють місцеві паспорти. Можливо, це просто пристосування та практичніший погляд на реальність.

Усіх беруть на війну

У Луганську йде мобілізація всього чоловічого населення віком від 18 до 55 років, яка набирає дедалі вигадливіших рис та форм.

Виявляється, що підприємство може видавати броню на потрібних співробітників, про неї можна домовитися та отримати за плату.

Але навіть така броня не гарантує того, що не зловлять на вулиці. Іронія ще й у тому, що багатьох таких “спійманих” потім видають за добровольців, про що пишуть місцеві ЗМІ.

Далі як пощастить – хтось потрапляє на два тижні на навчання, хтось – одразу на передову. Багато похоронів, багато поранень, багато трагедій довкола. У сім’ях поранених радіють – хоча б так чоловіки повернуться додому, хай і з каліцтвом.

Багато непідготовлених після передової мають величезні психічні проблеми.

Ховати чоловіків від призову перестало бути ганебним. Ховають банально по хатах: чоловіки з лютого не виходять із квартир, не беруть слухавку, коли дзвонять із незнайомих телефонних номерів, не відчиняють двері.

Працюють у таких сім’ях жінки, вирішуючи усі питання за межами житла. Ті чоловіки, які можуть вільно пересуватися містом, щасливчики чи володарі броні.

Мобілізують зазвичай на підприємствах, отримавши списки працівників-чоловіків потрібного віку або відловлюють на вулиці.

Тому зараз у Луганську не побачити чоловіків – не працюють будівельні магазини, шиномонтаж, сервісні центри, торгові точки на ринку.

Багато підприємств звільнили співробітників чоловіків ще у лютому під приводом, що не хочуть брати “гріх на душу” і відправляти на фронт безпосередньо з робочих місць.

І тут величезна відмінність від України, де йдуть в армію та тероборону добровільно. У Луганську майже в кожній родині є чоловік, який не виходить із дому майже два місяці, щоб зберегти собі життя.

Але при всьому потоці поганих новин працюють пивні та кафе, що здається абсурдним на тлі смертей.

Гинуть без підготовки

Знайома, чоловік якої служив у місцевому штабі, завжди говорила, що йому дуже пощастило з роботою – перекладав папери, сидів у безпеці. Він загинув, бо всіх співробітників штабу відправили під Харків. Таких історій дуже багато.

Також багато суперечностей – офіційно всім мобілізованим обіцяють зберігати заробітну плату, за фактом цього не відбувається, кажуть, що все заплатять, коли боєць повернеться живим. Тобто його дружина не може претендувати на зарплату воюючого чоловіка.

Дорожчає все

Ще одна з новин – подорожчання буквально всього, навіть хліба. Немає недорогої олії, часто немає будь-якої, немає дешевих круп. Блокуються українські сайти, а за “фейкові” пости, як і в Росії, запроваджено кримінальну відповідальність.

Не працює мобільний зв’язок Vodafone, не міняють гривні. Хоча оголошували, що обмін діятиме до кінця березня 2022 року, але за фактом все згорнулося ще в середині березня.

Черги під державними банками (а обмін проводився лише там) були грандіозними, люди приходили відмічатися з четвертої ранку, в середньому процедура обміну тривала близько тижня. Зараз гривню не приймають ніде, але нею можна розплатитися в магазинах за курсом 2,40 – за 1 гривню, що дуже поступається обмінному курсу у банках по 2,70.

У місті дуже дивна атмосфера: і дивний спокій, що війна не торкнулася Луганська, і радість, що фронт рухається, і тотальний страх за близьких. Бо практично у кожній сім’ї є ті, хто живе, навчається чи працює на підконтрольній уряду території України.