Як у Франківську відважна лікарка вдруге знайшла прихисток та допомагає переселенцям (відео)
Відважна та сильна жінка-лікар Оксана Мироненко вже вдруге змушена тікати від війни…
Про це інформує щоденна онлайн-газета Голос ІФ з посиланням на Подробиці, Версії.
Першого разу в 2014-му – вона втратила рідний дім у Луганську, але змогла розпочати заново життя у Бучі. Та російські солдати його зруйнували вдруге, забравши в неї найріднішу людину – маму. Але жінка не зламалася, і не опустила руки. На Прикарпатті, куди переселилася, працює нині лікарем волонтером – оперує поранених воїнів і активно допомагає знайти прихисток таким же як вона – жертвам війни.
Нині нове місце роботи пані Оксани – приватна клініка Івано-Франківська. Жінка змінює його не вперше, і не вперше – через війну. Для неї та почалася не 24 лютого, а вісім років тому. 2014-го лікарка-травматолог працювала в Луганську. Разом із чоловіком, теж медиком, виховували двійко дітей. Родина мріяла про щасливе майбутнє. Але…
«Але потім в Луганськ прийшла війна. Нам вдалося евакуювати дітей, маму, тата; бабусі залишилися. А ми з чоловіком залишилися в травматології на війні в період активних бойових дій. Без світла, без води, без зв’язку і лікували людей. Тобто мінновибухова травма мені дуже добре знайома. Ми працювали кожен день. Я їздила помагати чоловіку на чергування, він мені», – розповіла Оксана Мироненко, переселенка, лікар-волонтер.
Подружжя не покидало рідного міста – до останнього. Та потім стався Іловайськ та окупація. Лікарів бойовики з Луганська не випускали, але Оксана з чоловіком дивом зуміли вирватися. Прихисток знайшли у затишній Бучі. А її батьки повернулися в українське Щастя. І лише всі знову почали звикати до мирного життя як в їх двері вдруге постукала війна. У кінці лютого – батьки приїхали до них у Бучу. Всі гуртом кілька днів – ховалися в будинку від обстрілів. Далі – вона з дітьми наважилася на евакуацію в Київ, а от мама із батьком їхати – не захотіли. А коли надумали – вже було пізно.
«Вони виїхали і там, здається, був проїзд, але його перегородили і вони поїхали якраз на зустріч росіянам. Машину обстріляли. Вони петляли петляли…але чи граната, чи щось важке попало в машину… Мама зразу на смерть, а батько був і контужений, і поранений. Намагався витягнути маму, але зрозумів що вже все. Машина загорілася і вибухнула», – продовжила Оксана Мироненко.
Поранений батько Оксани зумів дістатися до якогось обійстя, і сховатися там у підвалі. Звідти по телефону зв’язався із донькою. В той момент, пригадує жінка, її опанував неймовірний розпач та страх. Адже розуміла, що ця розмова може бути останньою.
«Казала, якщо ти зараз не вийдеш – я ніколи тебе звідти не витягну. І він пов’язав на голову білу тряпку (майку чи щось таке) і з білою тряпкою пройшов через блокпости росіян. Ми з Луганська, російською він розмовляє добре. Розказав їм, що приїхав онуків забрати, ще щось», – пригадує Оксана. Так старенький добрався до Ірпеня, а вже звідки – у Київ. Пораненого батька Оксана оперувала сама. Звідки в той момент знайшла на це сили і досі не розуміє:
«В мене не було можливості попросить когось в той момент… Вибачте, знову треба відповісти. – Алло, так…». Поки записуємо інтерв’ю з пані Оксаною – її телефон не змовкає. На Прикарпатті жінка активно допомагає таким, як вона – жертвам війни. Шукає місця в лікарнях для переселенців, яких евакуйовують спецпотягами із Донбасу. А для деяких – і дах над головою після виписки. А ще жінка волонтерить у добровольчому хірургічному шпиталі… Оперує поранених, яких доправляють із фронту. Після нашої розмови Оксана якраз поспішає туди… Напрошуємось із нею.
«Але спочатку ми заїдемо в дитячий садок, який влада передає для переселенців – тих, що будуть виписуватися з лікарні», – мовить жінка під час дороги. У дитячому садку будуть проживати переселенці, які зараз знаходяться в лікарні і їм вже краще. І це тепер буде їх житло. Тут поки немає душової. Та Оксана вже знайшла благодійника, який погодився все придбати… І зараз із працівниками садочка якраз вирішує, де її будуть встановлювати. Кілька хвилин і ми рушаємо далі – в шпиталь. В цей час чоловік Оксани заходить в палату до поранених воїнів:
«Як справи Владислав? Все нормально? А давай ногу подивимось… Ну ще вона така..». Станіслав, чоловік Оксани. Він якраз робить ранковий обхід пацієнтів. Каже: тепер вони з дружиною більшість часу проводять саме тут. Її силою волі, витримкою і добротою – він не перестає захоплюватися щодня.
«Ви розумієте, що якби вона сиділа і це пережила вона б мала не пережити це психічно…Оця робота, і це, що вона робить, їй допомагає в житті і з реабілітацією особистою. Вона намагається зробити ще більше, ніж може. Я боюся, що вона може згоріти раніше», – відзначає Станіслав Лобич, лікар-волонтер. «Моя мама казала, що не хоче війни і готова заплатити любу ціну, аби люди не гинули. Я розумію, що війна вже є. Я дуже хочу, щоб вона закінчилася…і готова заплатити любу ціну, аби залишилось менше інваділів. Аби менше людей страждали. Щоб хтось побачив свою маму», – додає Оксана Мироненко, переселенка, лікар-волонтер.
Бо Оксана свою маму вже ніколи не побачить… Вона навіть не може її поки похоронити. Після вибуху – від тіла жінки майже нічого не залишилось… Лише обвуглені рештки, які зараз зберігаються у морзі. Чекають на генетичну ідентифікацію. Захоронити маму Оксана хоче у її рідному Щасті і обов’язково зробить це відразу після Перемоги України!
Читайте найголовніші новини Івано-Франківська та Прикарпаття на сайті Голос ІФ. Дивіться відео-новини, розслідування на YouTube каналі Голос ІФ.