“Ми не маємо права зупинитися. Це — інстинкт виживання” — волонтер Олег Кушнір про війну
Багатьох людей повномасштабне вторгнення застало зненацька, але наша волонтерська “стара гвардія” знала, що робити.
Про це повідомляє щоденна онлайн-газета Голос ІФ з посиланням на Суспільне Карпати.
– Наш благодійний фонд “Бонум” (з латині перекладається як “добро”) офіційно заснували у 2016 році. Спочатку ми працювали тільки по Донбасу. Загалом пройшли від сектора А до М — від Щастя і до Маріуполя. Тобто ми були по всій лінії розмежування АТО/ООС. Всім бригадам допомагали. Втім, ми більше старалися працювати на добробати в той проміжок часу: “Правий сектор”, “Айдар” — на тих, які не мали повного забезпечення.
Про велику війну (у своїй книзі описую повномасштабне вторгнення як велику війну), я почув у 2016 році. Хтось з “Правого сектора” сказав: “Це — тільки початок”. Я відповів: “Яким чином? Ми ж їм “наваляли”. Мені відповіли, що це буде набагато масштабніше. Тоді мені було складно у це повірити. Але минулого року, коли РФ почала стягувати війська до наших кордонів і коли західні ЗМІ почали говорити про війну, я розумів, що буде повномасштабне вторгнення. Просто не уявляв, в яких масштабах.
Ніхто не сподівався, що це буде настільки нахабно. Тому багатьох людей це застало зненацька. Наша волонтерська “стара гвардія” знала, що робити. Ми знали: буде перший поштовх, “гуманітарка” піде масово, потім буде різкий спад і на якомусь етапі, думаю, ближче до цієї осені, стабілізується. Залишаться лише окремі волонтерські організації, які будуть постачати гуманітарну допомогу.
Зараз є два напрями: або ти — в армії, або допомагаєш їй, тобто волонтериш
– Зараз є два напрями: або ти — в армії, або допомагаєш їй, тобто волонтериш. Раніше на волонтера дивилися, як на дивака, який витрачає свій час, свої гроші, свій ресурс, ще й гроші за це не бере. Зради чого? Чому не йде воювати?
Багато волонтерів зараз воюють. Але, якщо я з моїм розбитим двічі коліном і моєю задишкою після інфаркту на фронті побратимів підведу?
Коли почалася війна, ми потрапили в Тернопільську ТРО. Служили в першій роті 5 батальйону. Через два місяці наш батальйон розформували й переформатували в окремий стрілецький батальйон ЗСУ, який вирушав на Схід. Комбат попросив мене з кількома товаришами залишитися волонтерити й таким чином допомагати їм. Він чітко знав, що потрібно, адже свого часу пройшов Афганістан, АТО/ООС. На жаль, він загинув під час артобстрілу. Геніальний був командир.
Звичайно, якщо буде прорив, то тут хочеш-не-хочеш: береш зброю і стоїш. Стоїш на смерть, бо твого дому не буде, твоєї землі не буде, тебе просто знищать.
Ми чітко розуміли, що потреби будуть зростати, а можливості — спадати
— Ці всі “гірки” волонтерські – це для нас “норм”. Ми перейшли це у 2014-2015 роках. У волонтерів дежавю було: все те саме, тільки масштаби більші. Ми знаємо, як це робити.
З початком великої війни потреби військових на фронті змінювалися. Коли ми вперше приїхали на Схід у квітні, вони просили продукти. Потім більше просили медичні препарати, спальники, каремати. Продукти ми вже везли в госпіталі й лікарні. Через місяць попросили продукти тривалого зберігання. Не через те, що вони не мали їжі, а для перекусів. Під Сєвєродонецьком просили продукти, бо можуть взяти в кільце, — щоб протриматися. Слава Богу, цього не трапилося.
Зараз військові хочуть дрони, тепловізори, прилади нічного бачення, хорошу оптику для снайперів. Найбільше потребують автівок. Бо це — розхідний матеріал.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми почали вчити тих, хто хотів долучитися до волонтерського руху. У нас є представництва у Хмельницькому, у Білій Церкві, у Сумах, на Чернігівщині, у Білгород-Дністровському. Це — наші волонтери, кожен з яких має свій напрям: хтось працює винятково для цивільних, для переселенців, хтось – для військових, хтось – для дитячих будинків. Також у нас є представництво у Кракові.
Ми чітко розуміли, що потреби будуть зростати, а можливості — спадати. Тому ми почали робити різні заходи, запускати проєкти. Наприклад, зараз презентуємо фотовиставку “Реалії війни на Сході”, де демонструємо фотографії з фронту. У цьому проєкті є три складові: виставка, розповідь і концерт. Нещодавно презентували його на Закарпатті. До того “Реалії війни на Сході” показували у Польщі: у Варшаві та Кракові. У Варшаві на цьому проєкті разом з Марією Бурмакою співали українську пісню разом — так нічого вдалося. Вперше співали, хоч спілкуємося давно.
Крім того, виявилося, що моя книжка є популярною. Тому продаємо книжки, а на вторговані гроші купуємо допомогу для військових. Ще є запрошення у Познань, у Бидгощ і знову у Краків. Також запрошують у Німеччину і Швейцарію.
Хочемо, щоб кредит довіри залишався
– Зараз складно їхати за кордон. Крайня поїздка була важка – з Польщі одразу на південь України — 3 тис. км. Там якраз почали гатити. Ми якраз у Сергіївці на Одещині тоді були.
Після презентацій за кордоном беремо там “гуманітарку” й одразу веземо в Україну. Якщо в Польщі збирають гроші, то одразу закуповують допомогу, передають нам. Все офіційно. Ми скидаємо полякам фотозвіти та акти прийому-передачі від військових частин. Хочемо, щоб кредит довіри залишався.
Вимушеним переселенцям поляки вже не хочуть допомагати через фонди. Такій категорії вони допомагають безпосередньо, як, наприклад, у Харкові. Військовим і дітям одразу допомагають. Принаймні ті логістичні центри, з якими ми працювали.
Ми маємо велику армію. Її потрібно забезпечити
– Ми організовуємо збори, щоб забезпечити наших військових, які найбільше цього потребують. Контактуємо безпосередньо з ними, просимо офіційне звернення від військової частини. Опрацьовуємо, передаємо, якщо це щось дуже потужне, наприклад, тепловізори, передаємо іншим організаціям.
Ми маємо велику армію. Її потрібно забезпечити. Економіка просіла, зі зрозумілих причин ми не можемо працювати в таких обсягах, як до війни. Тому зрозуміло, що багато проблем із забезпечення армії буде лягати на плечі волонтерів.
Найелементарніше: ми були на південному фронті, там не вистачає води. А восени буде бракувати зимових й осінніх берців. Зараз кросівки потрібні. Їм дають один комплект форми. Але вона, якою б не була якісною, зношується.
Це треба буде робити у більших масштабах, бо наш фронт розкинувся і на північ, і на південь, і на схід.
Франківщина — це мій другий дім, дуже зріднений
– Наш фонд співпрацює з прикарпатськими військовими: з “десяткою”, з 24 бригадою. Ми постійно контактуємо зі “Спілкою волонтерів Прикарпаття” і з Ігорем Лукою.
Три роки мого життя у Франківську дали своє коріння. Франківщина — це мій другий дім, дуже зріднений. Хоч я з Тернопільщини, живу зараз у Львові, а до того був Київ, проте я залишився франківцем.
У Франківську зародилися мої найпотужніші проєкти. “Захист Вітчизни” розробив наш фонд, а інтегрували депутати облради. У цей проєкт ми віддали частину нашої фотовиставки “Реалії війни на Сході”. Тільки я особисто мав близько 70 зустрічей у цьому проєкті протягом 20019-2020 років. Зараз хочу привезти в Івано-Франківськ фотовиставку у новому форматі, такому, як зараз.
Депутати Івано-Франківської обласної ради дали фінансування, щоб майже 200 шкіл отримали стенди з цими фотографіями. Один з цих депутатів — мій друг Олег Токарчук, який зараз служить військовим медиком у прикарпатській “десятці”, з якою ми теж співпрацюємо. Він був першим заступником міського голови Коломиї, мав бронь. Але, коли почалася війна, зібрав свій рюкзак і поїхав з “десяткою” на передову.
Ми плануємо організувати на Прикарпатті кілька волонтерських форумів. Окрім волонтерів, запросити й політиків, і юристів.
Буча й Ірпінь показали, з ким ми воюємо
– Це — нелюди. Буча й Ірпінь показали, з ким ми воюємо. У них немає нічого святого. Не діють жодні конвенції, ніяких Женевських домовленостей. Тому ми мусимо перемогти й вистояти.
За цей час я втратив багато своїх знайомих і друзів: Кріпиш, Хамер, Юра Руф. Це — з великої букви військові. Війна забрала їх. Нехай боронять нас з неба. Це — велика жертва. Але я переконаний, що вона — недаремна.
Якщо нашу армію переозброїти, ми виграємо. Бо моск*лі з тим своїм лахміттям не зможуть вистояти.
Це — наш дім, і ми зобов’язані його відвоювати
– Найважче – що ти часто фізично “не вигрібаєш”. Багато волонтерів мають проблеми зі здоров’ям. Адже живемо у виснажливому ритмі, вирішуємо багато проблем.
Але ми всі мотивовані: Україна повинна перемогти у цій війні. Бо інакше нас знищать як націю, державу і народ. А це — наша земля, наші люди, наші діти, батьки, брати-сестри, наш дім.
Коли ми їдемо за кордон, там цікаво, прикольно, але це — не твоє. Повертаєшся в Україну, і ти розумієш – це твоє. Не все тут супер, але воно рідне. У нас є все для хорошого життя. Дайте нам жити та працювати. Це — наш дім, і ми зобов’язані його відвоювати й відбудувати. Інакше бути не може. Тому — ніяких пауз, втоми попри напруження, страх, виснаження. Ми не маємо права зупинитися. Це — інстинкт виживання.
Якщо ви вперше зайшли на YouTube канал Голос ІФ не забудьте підписатися щоб знати першими найгарячіші новини Івано-Франківська та області, про які вам не розповідають інші ЗМІ!
Підтримати Голос ІФ: ПриватБанк 4246 0010 0028 2636.